Симон Петлюра - Московська воша, Симон Петлюра

— Живемо ми в тумані якомусь, бо ніхто правди не каже, а всі газети та книжки большевицькі брехнею підбиті і від першого слова до останнього обманом пройняті. Багато з наших людей почувають себе затурканими, спантеличеними через оту щоденну єжечасну брехню большевицьку, що нам підсувають комісари, агітатори й газети.

— А як одсіяти зерно від полови та пересіяти все, що вони кажуть і пишуть, то ясне як сонце буде, скільки неправди та обману зарання обмисленого, напускають вони на наші голови.

7. НАЙБІЛЬША БРЕХНЯ БОЛЬШЕВИЦЬКА

— Туманять нам голови, що большевицька влада є владою робітників і селян. Такою вона ніколи не була й тепер не є. Хіба поміж отих комісарів, що засідають в «Совєті народніх комісарів» є правдиві робітники, або правдиві селяни? Хіба хоч один з них ходив за плугом, або був хліборобом? Та ніколи в світі! Так само: хіба поміж комісарів є правдиві робітники, коли не щитати пари-другої «комуністів», що давно вже відбилися від свого брата-робітника і добрі гроші за свій комунізм заробляють, гноблять того робітника гірше, як колись було?

— Хіба ми — селяни, або робітники — обирали тих комісарів вільними голосами, по своїй охоті та вподобі?

— Ні, за тими виборами — одна комедія і обман! Бо на самому ділі комісарів призначають, а не вибирають, і призначають таких, які слухняно будуть коритись та робити все, що накажуть їм головні комуністи з Москви. Ніякого одчоту ці комісари ні перед ким не дають, бо всі оті з’їзди та конференції «совєтів рабочих і крестьянських та красноармєйських депутатів» — це теж одна ширма, чистесеньке дурисвітство, бо наперед там все приготоване, обчислене і робиться як по маслі, робиться так, як захоче центральний комітет комуністичної партії, або вірніш кажучи — «політбюро» цієї партії. А в цьому політбюро, як і в центральному комітеті комуністичної партії, немає ні робітників, ні тим паче селян, сидять там ватажки комуністів, люди, що ніколи не були ні робітниками, ні селянами, а дібравшись до грошей, до влади, цупко, як справжні воші на кожухах, прийнялись до них і ні за що не хочуть випустити їх з своїх рук. Мріють про те, щоб скрізь, по цілому світу, викликати революцію та завести такі порядки, якими оце нас ощасливили. Щоб досягнути цього, не жаліють вони ні грошей, ні праці (звісне діло: чого ж жаліти її, коли вони самі не роблять?), ні життя людського. Кров’ю, розстрілами та насильством над людьми та руїною господарства змагаються вони своє облудливе-хиже діло здійснити. На це согласних мало на світі знайдеться. Отже, захопивши в свої руки гроші й владу, вони підбирають до себе таких самих, як вони, що з дешевої праці жити привикли. Які ж тут вже вільні вибори можуть бути? Який же одчот прилюдний можна давати з своєї діяльности?

— Все це головні ватажки комуністів добре знають. Через це вони і ті вибори і одчоти підтасовують: для людського ока виходе ніби й так, що скликаються з’їзди і для виборів комісарів, і для вислухання одчотів про їхню діяльність, а на самому ділі — все це обман. Бо справжньої волі слова на цих з’їздах не буває, та й на з’їзди попадають «свої люди», які все ухвалюють на все, що комітет надумає, наперед «согласни». Це — одна «шайка» й одним миром мазана, а ворона вороні очей клювати не буде.

— Таким побутом влада комуністів, чи як вона себе називає, «рабоче-крестьянская власть» не є владою ні робітничою, ні селянською, а владою невеличкої жменьки людей, владою комуністичної партії, яка захопила в свої руки гроші й силу, про нарід не дбає, з народом не рахується. Дбає ця жменька людей тільки про себе, про партію свою та про те, щоб десятки й сотки мільйонів людей тримати міцно в своїх руках.

— От скажемо, на Україні нащитується більш тридцяти мільйонів люду. А тепер подивімось, хто оці комуністи-большевики, що з них набирається так звана «комуністична партія України», — чи вони українці: 65% — москалів-кацапів (русских); 28% на жидів припадає і тільки 7% українського роду. Тим часом з цеї партії і «совєт народніх комісаров» український вибраний: вся місцева влада наставлена. Отже і виходить, що тепер над нами панують не наші люди, не українці, а москалі з жидами, що понаїздили сюди для легкого хліба та каверзування над нами.

— Оця чужа-чуженина не знає нашого краю, не любить його (любить тільки той хліб, що ми добуваємо!), дивиться на нього як на загробований і поводиться з ним так, як звик поводитись завойовник, а тим паче — москаль! Вся робота большевицького уряду, поставленого Москвою на Україні, — отого «совєта народних комісаров» на Україні, що сидить в Харкові, а не в Києві (бо з Харкова скоріше втікати як щось скоїться, в Москву), до того зводиться, щоб обдирати наш край, вивозити від нас хліб, цукор, всяке збіжжя тощо. Він — покірливий слуга Москви, робить те, що йому накажуть. Та воно й не дивно: більшість комісарів — москалі або жиди; для своїх вони все й роблять.

— Правда є в тому «совєті народних комісаров» України і кілька українців з роду. Але це вилюдки нашого народу та наймити Москви.

— Так само і на місцях — в губерніях, районах та повітах теж сидять чужинці: чоловік п’ять-сім кацапів, два-три жидки і наш один-другий дурний на придачу.

— Вся ця банда править Україною від імени нас — селян та робітників, виносить всякі постанови та резолюції, а большевики на весь світ заявляють, що це і є голос та воля українських «рабоче-крестьянских мас», хоч ніколи ми тих постанов і не виносили, а тільки з газет довідуємось, як за нас і од нас ота банда промовляє.

8. НАЙГІРША БРЕХНЯ БОЛЬШЕВИЦЬКА

— Такою брехнею є вигадка про те, що ніби «рабоче-крестьянская» Україна з власної волі пристала в 1919 році до Російської Соціялістичної Федеративної Республіки, а потім в 1922 році до «Союзу Совєтских Соціялістических Республик». Звичайно, ніхто про це