Симон Петлюра - Московська воша, Симон Петлюра

Слова Семена зпочатку ніби жахали Лавріна, та він відчував, що за Семеном правда, що в таких справах, які вони ото намовляються робити, треба великої тайни, обережности й вірности.

— Знай, говорив Семен, що ми не самі. Павутиння наше снується скрізь по Україні.

Люди очуняли, навчились, як треба робити і розпочинають підготовлятись. Те, що ми з тобою обмислили, так саме намислюють, може якраз цієї ж ночі, за сто верстов од нас і в зовсім іншій губернії.

— Не треба спішити, не треба нетерпеливитись. Слід уважати і бити, як то кажуть, навірняка.

— Робота ця не легка і не на короткий час. Тільки треба не спати, не хилити голову до долу, а «тихою сапою» рити під тим місцем, де звели собі кубло большевики.

— А як вже буде підготовлене, як отакі випадки, як ото трапився в лісі, почнуть множитись не тільки в наших околицях, а й по інших районах та губерніях, то тоді прийде знак для всіх нас, що настав суд над нашими катами комуністами. Судити ж їх будемо МИ по закону нашої рідної землі, яку вони скривдили, осквернили та збезчестили.

Коли Лаврін запитав Семена, який то буде знак і від кого він прийде, то Семен йому відповів:

— ВІД КОГО ТРЕБА. А знак той ми серцем відчуваємо і зрозуміємо, що нам робити, бо скрізь сидіти будуть наші люди. І рушниці, і кулемети, і гармати большевицькі опиняться в наших руках. Не помилиться серце наше, не піддасться воно гарячим головам, провокаторам. Розважливо, все підготовляючи в тайні, декого заздалегідь усуваючи з дороги, щоб не мішали, візьмемо ми тоді в одну руку мітлу, а в другу рушницю і виметемо московську комуністичну погань з нашої рідної землі разом з власним сміттям.

— До цього йде, як від ночі до ранку, — закінчив Семен.

А ранок гожий вже наближався.

Мовчки, не вмовляючись, Семен і Лаврін стали до схід сонця, перехристились тричі і подали один одному руку.

Семен промовив:

— Боже, поможи нам і нашій Україні!

— Лаврін додав:

— Господи, благослови на святе діло!

Світало. Роса виблискувала на зелених травах. Легенько повівав холодок свіжий, ранішний. Божу пісню співав жайворонок. А хрест на дзвіниці сільській сяяв золотим промінням над усім селом і благословляв тим, що оце тільки що намислились на велике діло.

19. ЩО ВИЙШЛО З РОЗМОВИ ДВОХ ПРИЯТЕЛІВ

Минуло два тижні з того часу, як дядько Семен та дядько Лаврін мали щиру розмову між собою. До неї вони не повертались, хоч кілька разів бачились. Одного тільки разу Лаврін якось згадав кумові, що поїде до міста. Через день чи через два Лаврін повернув з міста до дому.

А ще за кілька день до села дійшла чутка, що в тому місті хтось підпалив будинок ГПУ. Під час пожежі стався вибух і згинуло чоловіка з десять, сотрудників ГПУ — комуністів. Люди слухали оповідання про цю несподіванку. Слухав і Семен. Він догадувався, що то Лаврінова справа, тільки Лаврін і знаку не подавав, що родич його до неї руку приложив. А ще за тиждень після цього, в селі про дві події почали балакати.

Одна трапилась на залізниці. Їхав поїзд з отрядом «чонів» усмиряти безробітних в Одесі. На перегоні між двома станціями хтось розгвинтив гайки, а потяг через те зійшов з рельс, кілька чоловік при тому загинуло і багато поранено. Хто зробив — невідомо.

Друга подія трапилась недалеко від повітового міста, куди поверталась з сусіднього села слідча комісія, що приїздила до села робити слідство в справі якоїсь контрреволюційної організації. Нічого та комісія не викрила, але голова її, якийсь комуніст, зібрав сход, кричав на людей, матюками їх лаяв і загрожував через десятого розстріляти. А потім почав пиячити разом з іншими членами комісії, вимагав, щоб йому жінок привели для потіхи, ледве вже його товариші трохи втихомирили. Виїхала комісія з села опівдні. Недалеко від міста хтось зупинив п’яну комісію. Діло було в балці: хто його знає, що там сталося, тільки ж і голова комісії, і члени її опинилися в проваллі неживі. В одного прострелена була голова, в другого груди, третій на возі трупом лежав, а візника знайшли зв’язаним віжками з замкнутим ротом.

Чия то справа була — невідомо. Лаврін тільки чув, як у вечері три чи чотири жінки — сусідки оповідали тихенько про цю страшну подію. А одна з них не стерпіла та ще й перехрестилась:

— Туди їм і дорога — прости, Господи.

— А ти не жалій їх, вони прямо в комуністичний рай попадуть — додала друга.

Лаврін догадувався, що в тій балці або Семен сам з кимось побував, або хтось з тих, що з Семеном балачку мали.

Спитати про це Семена він не відважувався та й непотрібно було. Лаврін сам обмислював нове діло, бо знав, що треба не спати, а робити. Він бачив, що «воші б’є» не він один, а інші заходжуються біля цієї роботи, невідомі йому.

Він радів і благословляв їх, хоч і не знав, хто то. Він їх за рідних братів своїх уважав, оцих незнаних оборонців народа. Лаврін бачив, що Семенова робота йде і що вона приведе до щасливого кінця: Україна очиститься від московської нужі і що того щасливого дня не довго зосталося чекати.

1/І — 1925 р. Б.