Симон Петлюра - Московська воша, Симон Петлюра

що нужа всяка розводе. Свербить од них, остогидли вони нам, дратують вони нас і не дають спокою. У кожного народу є такі запроданці і вилюдки, тільки у нас їх дуже багато. Це московська неволя виплодила на Україні отих перекинчиків та перебіжчиків, що за «ласощі нещасні» продають нас і помагають москалям розпинати Україну. Українські большевики — це з тої породи наших людей, що їх москалі навертають до себе грішми та брехнями про «адін катєлок», з якого то ніби ми разом з ними «щі хлєбалі».

З усього, що я тобі говорив одне виходе: «катєлок» отой не общий, а московський і в московських руках він. Тільки до «катєлка» того наші харчі йдуть. Оце тобі й кінець мого оповідання про «катєлок» та про «адну вош», що її випестили на нас московські аратори-большевики, коли Україна хотіла піднятись проти них в 1917-18 роках. Обдурили, значить, оті аратори наш народ, розділили його хитрощами, нацькували одного проти другого тай загарбали нашу землю з її хлібом та багатствами.

Розлізлись московські воші по всій Україні, стали песиголовцями-комуністами, живуть з нашої крови та праці, їдять нас і отруюють і душу нашу, і мозок. Стали вони панами над нами, забрали в свої руки владу, гроші і силу. І «катєлок» теж забрали, а разом з тим «катєлком» і хліб наш забрали, а нас самих в ярмо своє запрягли.

18. ЛИХА ГОДИНА І ДОБРА ПОРАДА

Дядько Семен замовк, ніби чекав, що Лаврін скаже. А Лаврін трохи помовчав, а потім озирнувся навкруги, ніби хотів подивитись, чи хто не підслуховує, а далі промовив:

— Спасибі тобі, Семене, що так до пуття витлумачив мені причину нашого лиха. Про дещо я й сам догадувався, а тепер після твого оповідання стало мені ясніше, що до чого та від чого. Виходить, що самі ми винуваті. Тільки вибач мені, куме, за щире слово. Ти багато мені оповів та чогось не доказав. Слухав я уважно і душа мені щеміла не раз і плакати хотілось, так твоє слово пекло мене. А проте мені здається, що так, як єсть, не можна діла залишати. Треба щось робити, бо воші оті, як ти кажеш, заїдять нас зовсім, до смерти. Хіба ж не так?

— А що ж на твою думку треба робити? — запитав Семен ніби сам себе.

— Що робити, питаєш? А те, що з вошами роблять:   б и т и !

— Бити, кажеш, може й твоя правда. — Семен трохи помовчав, а потім додав.

— Тільки треба знати, як бити… Почекай трохи, я подивлюсь на коней, щось далеко вони зайшли.

Семен пішов нібито на коні подивитись, а на ділі то поглянути, чи нікого близько нема, чи ніхто не підслухує.

Оглянувся і Лаврін навколо себе. Оглянувся і раз і другий, а потім теж піднявся з землі і пішов услід за Семеном. Семен вже стояв біля коней і ніби чекав Лавріна. Тінь від його постаті лягала на землю, довгою смугою, а сам він здавався ніби вищим на зріст, таємничим. Тихо паслися коні, вірні друзі чоловіка. Часом одна коняка піднімала голову ніби закликаючи другу щипати зрошену нічною росою траву. Біля коней поставали й обидва приятелі, що один другому відкривали наболілу душу та шукали допомоги один у другого.

Семен почав тихо щось говорити своєму кумові. Голос його часом уривався і переходив у шепотіння. Але кожне слово було ясним, виразним, твердим, як камінь та щирим, як любов матері. Лаврін іноді щось перепитував Семена, старався все, як слід затямити, не переплутати і заховати на глибині своєї душі. Кожне слово приятеля-кума ніби збагачувало його і Лаврін почував, що він знає щось нове, щось таке велике-таємниче, від чого не тільки йому, а й всій Україні, і всьому народові краще буде. Якісь сили нові прибавлялись, якась віра до душі вливалась, а надія, як роса цілюща робила його міцним і непохитним. Семен говорив довго і ні одного слова з того, що він казав, Лаврін не забув. Лаврін знав, що слова Семенові треба в діло повернути, а до діла того   г о т о в и т и с ь   т а й н о,   тайно нагромаджувати сили і засоби, щоб кинути їх проти катів народніх і як щенят задавити їх. Він знав, що всі оті комуністи — і чужі з Москви, і свої вилюдки, — то бур’ян поганий, силою насаджений і що бур’ян цей також силою треба вирвати і викинути геть з нашої землі.

Як це робити, як готуватись, як і за що саме братись в першу чергу — його навчав Семен.

— Треба робити уміючи, — казав Семен. — Не слід витрачати сил по-дурному, бо й так уже тих сил марно пішло чимало. Треба тихо, як кроти, підготовити раніш справу, треба розкинути павутиння своїх людей по всій Україні. Скрізь їх порозсовувати, до всіх большевицьких установ пролізти, щоб знати їхні тайни, їхні пляни — те, через що ті пляни переводяться.

— Треба знати, де їхня зброя і документи.

— Треба знати не тільки те, що вони роблять, а й те, що вони мають на думці робити.

Семен казав, що ті невідомі троє, що в лісі голову «сельради» від людей забрали, зробили це без галасу. Отак і треба робити.

І казав ще Семен, що не треба по-дурному язиком плескати. Треба стерегтись зрадників, провокаторів, що навмисне людей на смерть посилають.

— Як ти з ким почнеш якесь діло проти большевиків затівати, то навіть мені не кажи, хто твій помішник, — научав Семен. — А коли я почну випитувати тебе, то так і знай, що я хочу продати тебе большевицьким харцизам. З ким ти щось проти большевиків будеш робити, то твоя річ. Тільки ти не маєш права йому про мене говорити, бо, як довідаюсь про це, то буде з тобою те саме, що з отим у лісі трапилось, хоч ти й приятель мій, розумієш? Так саме не твоє діло з ким я, крім тебе, щось робити буду. Ясно?