Симон Петлюра - Московська воша, Симон Петлюра

стане ясним, як Божий день, що вся їхня лютість до українського народу має на меті зробити його своїм рабом, а багатою землею нашою та морями нашими володіти для своєї московської вигоди.

Через це вони й убивають нас і переполовинюють. А на порожні землі напустили кацапів та інших чужинців, бо — мовляв— вони будуть більш слухняними, як ми. Не дурно ж вони тепер митикують, щоб на березі Чорного моря утворити на українській землі жидівську республіку совітську, біля українського Дністра утворити молдованську республіку, а з Катеринославщини, це б то де наш вугіль, зробити теж незалежну республіку окрему, залежну просто від Москви.

А рощот у них такий: як пересіємо, мовляв, українців, чужими людьми, зайдами всякими, то менше буде з ними мороки і легше буде їх за чуба держати. Як же ж натворимо на Україні багато всяких республік: жидівську, молдованську, німецьку, гірничу, то тоді легше буде українськими багатствами володіти.

Отож вони й сіють-пересівають нас: тисячами розстрілюють, тисячами на північ засилають, навмисне до голоду на Україні допускають, щоб ми, українці, собі умирали та йшли собі під землю, а на землю переселять всяких зайдів — чужинців.

— От діяволи — не стерпів Лаврін.

— Чисті діяволи — згодився і Семен.

— А куди ж оті українські большевики дивляться, про яких казав, що вони беруть участь в харківському совєті народних комісарів?

16. УКРАЇНСЬКІ ПРИКАЩИКИ БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ МОСКВИ

— Е! на них надії нема — промовив Семен. — То казна що, а не українці. Якісь вилюдки. Вони нагадують отих прикащиків, економів, об’їздчиків, що їх наставляли колись за кріпацького права пани, наставляючи таких прикащиків з кріпосних таки. Щоб вислужитися перед паном, вони знущалися над своїми людьми. Не дурно за старих часів про них говорили: «не так тії пани, як підпанки».

Отакими підпанками комуністичної партії, прикащиками її, поставленими для догляду над Україною і є комуністи-большевики українці з роду. Як покірливі телята, вони хилять свою голову перед московськими наказами і ретельно виконують свою службу московських наймитів. Це вони ставлять ніби українську печатку на те, щоб наш хліб і цукор вивозився до Москви. Це вони і до голоду на Україні допускають, і розстріли роблять, і через большевицьке сито все пересівають.

Сидять ці прикащики в Харкові, Києві, районах та повітах. Частина їх пристала до большевиків, щоб мати добрі посади та добру платню; частину перетягли підкупом з бувших повстанців (як от Тютюнника). За большевицьку ласку вони готові і батька, і душу продати. Це вилюдки нашого народу, яким він пригадає їхню гадючу працю, коли не тепер, то в четвер.

— Та вже, куме, й згадують, — перебив Семена Лаврін. — Чув я оце вчора, як орав при дорозі, від проїжджих з сусіднього села. Був у них голова «сельради». Раніш за народ стояв, навіть на повстання людей намовляв. Потім, раптом в комуністи пошився. За це наставили його головою «сельради». А як став він головою, то почав каверзувати над людьми: доносити на селян, що той лаяв совєти, а той казав, що недовго вже нам терпіти, бо швидко вже народ підніметься. Через нього життя не стало на селі. Та тільки й на нього кінець прийшов. Поїхав він позавчора до містечка, чи в район, не знаю вже, діло було над вечір. Доїздить він до містечка, а тут лісок невеликий. Тільки порівнявся з ліском, як хтось гукає:

— Стій! Куди їдеш? — підійшло троє з лісу.

— Покажи посвідчення. Хто такий?

Голова «сельради» думав, що то міліціонери ліс стережуть або облава на когось. Виймав з кишені посвідчення. Не вспів його розгорнути, коли один з отих трьох і каже:

— А, голова «сельради» такого то села? Давно чули. Молодчага ти. Це через тебе там арештовують людей, це ти доносиш. Ходім з нами в ліс.

— Чого в ліс? — запитує голова, чуючи щось недобре.

— А там довідаєшся — відповідає.

Не вспів голова ще щось сказати, як йому на голову накинули мішок, заткнули рота і силою повели в ліс. Через дві хвилини чути було, як двічі чи тричі хтось стрельнув. Через годину чи дві, не знаю вже, приїхала з містечка міліція, почали шукати, нишпорити, але нічого не довідалися. Хто то був — невідомо.

— Хто б то не був, а собаці собача й смерть, — промовив дядько Семен.

Обидва куми і Семен і Лаврін деякий час мовчали. Лаврін багато довідався від Семена. Стало йому ясніше після Семенового оповідання, і через що жменька комуністів панує над мільйонами, і як вона до панування прийшла, як вона розорила наш народ, як большевики хочуть Україну і далі в своїх лапах держати та нарешті — куди і на що його продподаток іде. Багато зрозумів Лаврін. А кожне слово Семена не тільки йому світ прояснило та до купи все зводило, а ще й чуття ненависти до московських насильників викликало.

Гарячий був Лаврін. Отже і не дивно, що під впливом Семенового оповідання оте чуття ненависти зростало у нього, міцнішало і виливалось в бажання помститись над катами. Якби йому в цю хвилину хтось сказав, ну хоч би й Семен: йди і убий комісара, або — поїдь у Харків чи Київ та підпали ГПУ, то він зробив би це без вагання, не роздумуючи довго. Та Лаврін чекав поки кум Семен скінчить своє страшне оповідання про неволю України під комуністичною Москвою.

17. МОСКОВСЬКІ ВОШІ І СВОЇ ГНИДИ

— Кожному своє прийде, — почав через деякий час Семен. — Та воно видать уже й наближається ота розплата. Ти мені оповів про те, що сталося біля лісу з головою «сельради» сусіднього села. Таких випадків стає все більше, трапляються вони все частіше, хоч большевицькі газети й не пишуть про це. Не дурно кара на таких христопродавців приходить: забули вони і честь і совість, відцурались своїх же братів тай лижуть халяви московським комуністам. Вони, як ті гниди,