Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Ця Леля точно не з нашого світу. І такій як їй тут не місце. Саме тому ми все-таки відправляємось у дорогу. Перше – я покажу своїм підданим, що може таки одружусь, вони давно вже мучать мене цим питанням, друге – проведу трішки часу з цією...помилкою природи й дізнаюсь хто вона, раптом вдасться зрозуміти хто її поміняв місцями з Ліліаною і навіщо, а якщо ж ні, то третє – врятуємо всіх, і в першу чергу Саару від жерців Долини. Жертва цієї нікому не нашкодить!

– Ну тебе і взули, братику. – Голос мого молодшого брата звучить насмішкувато. – Я ще не бачив такого. Як ти їй дозволив подібне?

Дивно, але чомусь я чую його, та не усвідомлюю слів. Ніби пропускаю повз вуха.

– Не лізь до мене! – Гиркаю.

– Сеер, ти поставив на ній печать демона. Зробив своєю. А вдень сказав, що поїдемо у Долину Пісків.

Як збираєшся викручуватись, жерці зрозуміють, що ніяка вона не принцеса Ремаксу?

– Не факт, що вона з іншого світу.

– Факт, Сеер. Ти знаєш це. Ця Леля інша, з іншої реальності. А та, з Ремаксу, можливо там. Для збереження балансу.

– Мельхом, не вчи мене. Знаю. Все знаю.

– Просто будь обережним, брате. Леля душу вкраде.

– Чию?

– Твою. Сеер. Твою.

****
Клятий Демоняка! Та щоб у нього хвіст з рогами виріс, якщо ще їх немає! Печать він на мені поставив! Печать! І майже не  виштовхнув з кімнати! Наче я власність його! Наче дійсно безправна жінка! А хрін йому! Я це так не залишу! Хоче, щоб не могла втекти від нього? Хоче потягнути хрін знає куди? Я йому влаштую, ох, таке, що тисячу разів пожалкує, що взагалі вирішив мене кудись тягнути. Відплачу за приниження!


Та найобразливіше те, що він знає, що я не та Ліліана, яка мала приїхати до нього. Знає, але старанно грає роль, що я принцеса. Для чого? Це ж дурниця якась! Ще й приписує мені втрату пам'яті! Хоче так виправдати перед кимось іншим мою поведінку?

Нічого не розумію. А ще ненавиджу все навколо. Особливо гобелени. От вони чомусь дратують найбільше. Ще б килими на стіни довішали для повного щастя.

Дашка у кімнаті, на щастя, спить на моєму ліжку підклавши руку під голову. Гнів після розмови з Сеером лютує у мені, тож підскакую до подруги та швидко штурхаю у плече.

– Пропоную вшиватись звідси, бо цей демон поставив на мені свою печать, і це було дуже боляче, прямо от дуже-дуже. Тож залишатись тут більше не можемо. Бо відчуваю, як твоя смерть стає останньою у моєму списку!

Дашка кілька разів кліпає очима здивовано мене розглядаючи у напівтемряві, котра освітлюється лише літнім місяцем з вікна. А потім киває.

– Пропоную щось свиснути з кімнати.

– Ковдру? – Питаю.

– Гроші. – Хмикає Дашка.

– І де ж ти їх тут знайшла?

– За книгами. Уяви там ніша в камені і стоять шкатулки повні монет з пикою твого демоняки. Точно ж гроші?

– Тоді беремо. Знадобляться.

– Лелька, а печать? Що вона??...

– Сказав, що простежити мене зможе. І ще купу усілякого лайна. Навіть не впевнена чи посвятив мене у всі подробиці.

– Як тікати будемо?

– Маскування! – Твердо промовляю.

– Леля, ти геній, тільки з іншого боку. Ти книг не читала, чи як? Не допоможе!

– Може й не допоможе, але спробувати варто! Тим паче хоче мене везти в якусь Долину Пісків. А ти тільки вслухайся в назву, там явно нічого хорошого мене не чекає.

– Гаразд. Пан або пропав. Беремо гроші й тікаємо.

Дашка швидко хапає монети зі шкатулки, а я беру ковдру. Не знаю навіщо, але дійсно може статися в пригоді. Тим паче тканина легка та приємна на дотик. Тож накидаю її на себе й заклавши волосся за вуха виходимо  з кімнати. Коридор освітлюється лише одним факелом, але нам і цього достатньо. Тихо крокуємо кам'яною підлогою у цих туфельках, які швидше на чешки схожі, проходимо сад й вибігаємо на ті сходи, що ведуть до моря і лісів. Іншого шляху ми не знаємо, тож доводиться йти цим.

Радію, що навколо немає охоронців, слуг і взагалі жителів палацу. Пощастило хоч десь.

Підчепивши сукню пальцями лаюся. Як вони в них ходять? Це ж так незручно! Постійно у довгій спідниці – мука!

Збігаємо вниз. Швидко, стрімко, постійно озираючись та важко дихаючи у нічній темряві. Дашка постійно щось буркає під носа, типу: “Щоб я ще колись хотіла схуднути…”. А я що, я навіть посміятися встигаю.

Нарешті ми спускаємося. В обличчя одразу б'є морський бриз який приємно холодить шкіру, а солоний присмак дарує коротку мить насолоди. О так, тут така спека, що я б із задоволення покупалась, та ризикувати не буду. Тим паче хто його знає, що тут у морях водиться.

– Куди? – Шикає Дашка.

– Ліворуч давай. Там ніби ліс ближче до нас.

Так і робимо. Біжимо туди. Серце калатає у грудях: сповнене надії та страху. А ще віри, що мені все-таки вдасться.

****
Сеер

Це потрібно бачити! Ми з Мельхомом стоїмо на балконі моєї кімнати стискаючи у руках склянки з вином. Брат регоче, постійно коментуючи втечу двох наших новеньких дівчат.

– Ти тільки глянь, і не лінь їм бігти стільки вниз? Сходи можна було ж оминути!

– Мель, ну звідки їм знати? – Хмикаю. – Леля бачила тільки їх.

– Швидко печать спрацює?

– Ні, нехай лісом поблукають. Хочу, щоб знала, що тікати від мене – помилка.

– Там же…

– А нам то що? Ти знаєш, вони не чіпатимуть їх, тільки полякають. Це ж їхня їжа –страх.