Мартіна Зоріна - Неможливий романс, Мартіна Зоріна

Я зашарілася від власних божевільних думок й стиснула кулаки. «Вгамуйся!»

— Челсі. Мене звати Челсі, — зовсім невпевнено відповіла я, молячись, щоб на цьому наше спілкування закінчилося. Й чоловік навпроти не надав належної уваги моєму занепокоєнню. Я не бажала давати йому якісь примарні надії. Ще подумає казна-що й втне якусь дурницю. Не хотілося б псувати таке невимовно привабливе та спокусливе обличчя синцями.

«Що це ти вигадала, Романова? Га?!»

— Ви певно жартуєте, — Ярослав розстелив свій твідовий піджак й поклавши його поруч із пальто, умостився поруч, притулившись до стіни. Він час від часу сідав на підлогу, аби кілька хвилин потому встати й малими кроками вимірювати простір крихітного ліфта.

— Челсі? Насправді? — перепитав він.

Я лише знизала плечима й відступивши на два кроки від чоловіка, вирішила примоститися й собі. Всівшись на не зовсім зручну та холодну підлогу, я піднесла руки до скронь і стала масажувати їх, намагаючись відволіктися від поганих думок. А вони, нібито навмисне заповзали в мою голову й завзято танцювали там ламбаду. Клубок з тривоги та сум'яття підступив горла, стискаючи його і позбавляючи можливості дихати рівно.

 «Та що це зі мною?!» — розлютилася я, подумки лаючи себе. Потім заплющила очі й опустила голову на коліна, з’єднавши їх разом. Обняла коліна руками та притиснула до грудей так, як любила робити в дитинстві, коли мене мачуха наказувала і я ховалася від неї в шафі.

 Згадавши про цю мегеру, я ще більше розлютилася і приглушено застогнала.

 — Вам погано? — пролунав низький хрипкий голос, змусивши мене прикусити язика.

Я скривилася й відірвала голову від колін. Відкрила очі й поглянула на чоловіка, який якимось дивним чином опинився за пів метра від мене, хоча хвилину тому був майже в іншому кутку ліфту.

— Все добре, — ледве чутно вимовила, бажаючи сховатися від його пронизливого, оцінюючого погляду.

Тепер, Ярослав дивився на мене з якоюсь ніжністю і здається, навіть з турботою. Та хтиві іскорки нікуди не зникли. «Та він фліртує. Точно!»

 — Все в порядку. — повторила я, натягнуто посміхаючись.

Чоловік не відводив погляд, продовжуючи дивитися прямо на мене, викликаючи в моїй голові вибух. Це неабияк схвилювало мене, й мої мозкові клітини малювали спекотні картини за участю мене і... Ярослава. «Зовсім здуріла? Ти одружена, жінко!»

Так, його погляд чіпляв, викликаючи в мені дике бажання дізнатися, що саме ховається за цим удаваним блиском в очах. Його губи розпливалися в напівусмішці, манили до себе, викликаючи затяте бажання доторкнутися до них. А його голос, владний, сильний й міцний наче сталь — позбавляв волі, заколисував.

«Це все твоя уява! Челсі! Усі автори любовних романів страждають через це...»

Я впевнювала себе в цьому, й наче мантру повторювала в думках. Я кохаю чоловіка й не здатна на зраду. Це все стрес й банальна фізіологія. Раз в сто років хтось звернув на мене увагу, як на красиву жінку, а не дружину Влада і я розклеїлася. Недотепа.

— Щось ви зблідли. — заявив Ярослав, скануючи мене своїми величезними очима. — Впевнені, що все добре?

 — Так. Просто спекотно тут стало, — збрехала я, відкриваючи сумку і дістаючи з неї папірець. Потім згорнула листок і стала розмахувати ним перед обличчям, наче то опахало.

«Стоп, Челсі, стоп!» — наказала собі, продовжуючи вдивлятися в бездонні очі вже знайомого мені незнайомця.

А він... він так само розглядав мене, немов намагався запам'ятати кожну дрібницю в моєму образі. Наш зоровий контакт тривав лише кілька секунд, а мені здалося, що цілу вічність. Це було подібно падіння зірки — захоплююче і хвилююче. Нереально, фантастично, й неможливо прекрасно.

В якийсь момент нашого двобою поглядів, Ярослав підвівся й присів поряд, геть вибиваючи землю з-під моїх ніг та повітря з легень. Запах його одеколону оточив мене, заповнюючи собою залишки свіжого повітря. Голова закрутилася, а в горлі почало перчити. Захотілося випити океан, щоб погасити ту пожежа, котра запалила мою душу. Здавалося, ще мить і станеться щось божевільне.

«Божевільне й безглузде!» — совість не переставала шматувати мою свідомість й апелювати до голосу розуму.

Прикривши очі, я повільно почала рахувала до десяти, а потім до двадцяти й так дорахувалася до п’ятсот п’ятдесят п’ять, коли з динаміків пролунав грубий чоловічий голос, й сповістив нас, що ліфт відремонтований.

Я схопилася на ноги, і кулею вилетіла з ліфта, як тільки його стулки відкрилися. Не було бажання й надалі знаходитися поруч з Ярославом. Щось всередині мене підказувало, що зустріч з цим чоловіком не принесе мені нічого хорошого. А може, я просто збожеволіла через події останніх тижнів?

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно