Роберт Шеклі - Варіанти, Роберт Шеклі

— І як ви тепер почуваєтесь?

— Важко сказати щось конкретне. Це щось нематеріальне, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— Ви певні, що не бачили мого робота?

— Більш-менш певен. Думаю, ви любили його?

— Ми багато пережили разом.

— Давні бойові друзі, — кивнув головою герцог, розкручуючи вуса. — Давніх бойових друзів ні з чим не порівняєш. Так само й давні війни. Пригадую, як на Іпрі...

— Перепрошую, — урвав його Мішкін. — Я не знаю, звідки ви родом, але, думаю, треба застерегти вас, що ви — чи вас — щезнули в доволі небезпечне місце.

— Це на диво мило з вашого боку, ось так застерегти мене, — вклонився герцог. — Але насправді тут немає небезпеки. Ризик — у вашому кіно, натомість я в цілком іншому й менш задовільному кадрі. Проекція, як сказав поет, глузує з нас усіх. Бо, друже, примхливий анахронізм — це радше моя парафія. А тепер, як я казав...

Герцог Мелба урвав себе й замовк. У його голові щойно промайнула тінь невдоволення. Він був невдоволений тим, як зобразив себе. Усе, що він досі представив, — лише факт, що в нього довгі біляві вуса, він невпевнено розмовляє англійською мовою й здається дурнуватим. На його думку, цього було не досить. Він вирішив одразу виправити ситуацію.

Герцог Мелба був дебелий чоловік, який справляв враження. Мав крижані блакитні очі. Був схожий на актора Рональда Колмана, тільки вродливіший, саркастичніший і холоднокровніший. Мав гарні мускулясті руки з довгими, тонкими пальцями. Трохи помітні були й зморшки в кутиках очей. Але ті зморшки, а також пасемця сивини на скронях не зменшували його привабливості, навпаки, надавали йому сміливого, замисленого, загартованого вигляду, який протилежній статі (а також багатьом представникам його статі, і не всі з них були геями) здавався надто вже притягальним. Загалом це був чоловік, якого ви обрали б для реклами вашого найдавнішого віскі, вашої найкращої колекції одягу, ваших найдорожчих автомобілів.

Герцог вважав, що з цим усе гаразд, і думав, що це добре. Бракувало кількох дрібничок. Тому додав собі найпрозоріший натяк на кульгавість, просто так, а ще й тому, що, на його думку, накульгування завжди було загадковим і привабливим.

Скінчивши, герцог Мелба був утішений. Муляло йому тільки те, що дружина змусила його зникнути. Ця дія видавалася йому дуже кастраційною.

— Знаєте? — звернувся він до Мішкіна. — Я маю дружину. Герцогиню Мелба, звичайно.

— Ох! Чудово, — похвалив Мішкін.

— Певною мірою, думаю, так і є. Але річ у тому, що я не вірю в неї.

Герцог усміхнувся сам собі: приваблива усмішка. Потім спохмурнів: приваблива похмурість, бо перед ним раптом з'явилася його дружина.

Герцогиня Мелба глянула добрим поглядом на герцога, потім швидко змінила свою зовнішність. Її коси були вже не сиві, а каштаново-бурі з червоними полисками. Вона стала високою, стрункою, з грудьми середнього розміру і гарненьким задом. Надала собі витончені зап'ястки, тоненьку блакитну жилку, що пульсувала на чолі, родимку у формі зірки на лівій щоці, фантастичні ноги, одяг від Пера Кардена, сумочку Hermes, туфлі Riboflavin, спокусливу усмішку на тонких губах, які не потребували помади, бо мали природний червоний колір (то була родинна риса), солідну золоту запальничку Dunhill, худі щоки, чорні, як вороняче крило, коси із синіми полисками і великий перстень із сапфіром замість позолоченої обручки.

Герцог і герцогиня глянули одне на одного й завмерли від захвату. Пішли попід руки в нікуди, до якого щезнули себе.

— Нехай щастить! — гукнув їм навздогін Мішкін. Він роззирнувся на автостоянці, але не побачив своєї машини. Це був один із тих днів.

Зрештою до нього подріботів охоронець — гладкий коротун у зеленому джемпері з вишитими на лівій нагрудній кишені словами «УСІ ЗІРКИ СЕРЕДНЬОЇ ШКОЛИ АМРІТСАР». Сторож сказав:

— Ваш квиток, сер? Нема квитка — нема охорони.

— Ось він, — проказав Мішкін, дістаючи із поясної сумки червону картонку.

— Не давай йому квитка! — гукнув чийсь голос.

— Хто це? — запитав Мішкін.

— Я твій РДОЗ-робот, тепер замаскований як авто Rover ТС2000 1968 року випуску. Ти перебуваєш під впливом галюцинопрепаратів. Не давай сторожу цього квитка!

— Дайте квиток, — вимагав сторож.

— Не так швидко, — мовив Мішкін.

— Так, швидко, — наполіг сторож і простер руку.

Мішкіну здалося, ніби пальці сторожа розчепірюються, формуючи рот. Мішкін позадкував. Сторож дуже повільно підходив до нього. Тепер він мав вигляд великого змія з крилами і роздвоєним хвостом. Мішкін без клопоту ухилився від нього.

Мішкін знов опинився в лісі (клятому лісі!). Коло нього стояв робот. До них дуже повільно підступав великий крилатий змій.

13

Змій мав рот, що виділяв фантазії. Сам його віддих був ілюзією. Очі були гіпнотичні, а помахи крил накидали чари. Навіть його розмір і форма були ілюзією, бо він був здатний змінюватися з гігантського на безмежно малого. Але коли змій зробився меншим за муху, Мішкін вправно піймав його й закрив у пляшечці від аспірину.

— Що ти робитимеш із ним? — запитав робот.

— Триматиму, — відповів Мішкін, — поки для мене не настане пора жити у фантазіях.

— А чому не зараз? — не вгавав робот.

— Бо я ще молодий,— гаркнув Мішкін, — і для мене тепер пора жити пригодами, вдаватись до дій і терпіти протидію. Згодом, набагато пізніше, коли мій вогонь потьмяніє, а пам’ять утратить яскраву гостроту, я відпущу це створіння — крилатого змія, і піду разом із ним у ту останню ілюзію, що нею є смерть. Але цей час ще не настав.

— Добре сказано, — похвалив робот. Проте запитував себе, хто промовляв вустами Мішкіна.

Отже, обидва й далі йшли по лісу. Пляшечка від аспірину інколи була дуже важка, інколи легка. Було очевидно, що те створіння має силу. Але цього було не досить, щоб відохотити Мішкіна від роботи, яка чекала попереду. Він не знав, яка та робота, але знав, що вона чекає не в пляшечці від аспірину.

14

Мішкін і робот підійшли до ущелини. Через ущелину була перекинута дошка. Глянувши вниз, можна було побачити метрів за триста тоненьку смужку води.

Ущелина вартувала уваги, бо мала природну велич і привабливість. Але дошка, яка з'єднувала обидва боки, була набагато разючіша. Десь посередині на тій дошці стояв стіл. Навколо стола — чотири стільці, на стільцях