Олександр Олесь - Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь

class="p1" style=""> 

Але він не взяв нічого,

Ні до чого не торкнувся,

Тільки їй сказав: «Нокоміс!

Підожди, побудь зо мною,

Поки стемніє надворі

І Шух-шух-га над болотом

Прокричить, що день скінчився».

 

Мовчки, плачучи, Нокоміс

Поверталася додому

І боялась за онука.

А онук шептав: «Мондамін!»

І від заходу поволі

Потяглись вечірні тіні

По лісах і по долинах.

Опустилось тихо сонце

На далекі тихі води,

Як спускається на воду

Восени листок червоний

І в воді, червоний, тоне.

 

Зирк! - уже стоїть Мондамін

На порозі з привітанням!

Голова його в блискучих,

У розкішних пишних пір’ях.

В його кучері злотисті

І зелено-жовтий убір.

Як вві сні, йому назустріч

Встав і вийшов Гайавата.

Був він змучений до краю,

Але знову став боротись.

 

І злились земля і небо,

Замигтіли перед ними.

Як спичак 4 у сітці б’ється,

Скаженіє, щоб порвати

І шубовснути у воду,

Так у грудях Гайавати

Серце билося і рвалось.

Наче ободи вогняні,

Сяв-горів кривавий обрій

І кружлявся разом з ними,

Безліч сонців, розпалившись,

На смертельний бій дивились,

Коли враз один на герці

Опинився Гайавата.

 

Приголомшений борьбою

І схвильований, тремтів він,

І стояв один у полі.

Перед ним в пом’ятих перах

І розірванім убранні,

Нерухомий і спокійний

На траві лежав Мондамін,

Мертвий в сяєві вечірнім.

 

Переможець Гайавата

Зняв з Мондаміна убрання,

Познімав пом’яті пера,

Поховав його і землю

Розрівняв, зробив м’якою.

В ту хвилину над болотом

Чапля сизая Шух-шух-га

Простогнала, прокричала

Криком туги, криком скарги.

 

В рідний край, в вігвам Нокоміс

Повернувся Гайавата.

Тиждень іспиту страшного

У сей вечір закінчився,

Але він не зміг забути

Ті місця, де він боровся,

І без догляду не кинув

Ту могилу, де спокійно

Спав похований Мондамін

Під дощем, гарячим сонцем,

Де його убрання блідло

Під дощем, гарячим сонцем.

 

День у день на ту могилу

Гайавата мій приходив,

Щоб вона була м’якою

І травою не покрилась.

І щодня прогонив з неї

Кагагі з його народом.

 

І стебло зелене, любе

Над могилою з’явилось,

Потім друге, потім третє.

І ще літо не скінчилось,

Як у всій своїй пишноті,

В дорогім своїм убранні,

В золотих шовкових косах

Встав стрункий, високий маїс.

І зраділий Гайавата

Крикнув: «Друг людський Мондамін!

Він се - друг людський Мондамін!»

 

Він позвав Нокоміс, Ягу,

Розказав їм про примари,

Боротьбу і перемогу,

Показав зелений маїс,

Дар небесний всім народам,

Сю майбутню для їх їжу.

 

А пізніше, в час осінній,

Як достиг пожовклий маїс

І пожовклі потверділи

Зерна маїса, як перли,

Качани його зібрав він,

Потім зняв посохле листя,

Як з Мондаміна убрання

Зняв давно колись,- і вперше

Урядив бенкет великий:

Дар новий Життя Владики

Показав усім народам.

 

VI
ДРУЗІ ГАЙАВАТИ

 

 

Два було у Гайавати,

Два незмінних вірних друга.

Серце, душу Гайавати

Знали в радощах і в горі

Тільки двоє: дужий Квазінд

І музика Чайбайабос.

 

І до їх вігвамів стежка

Не вкривалася травою.

Плітки, брехні і намови

Не могли їх посварити

І зробити ворогами.

Тільки втрьох вони братались,

Щиро радилися вкупі

І ділилися думками.

Всі вони хотіли щастя

Всім країнам, всім народам.

 

Кращим другом Гайавати

Був прекрасний Чайбайабос,

Чарівний співець, музика

Незрівнянний, небувалий.

Як вояк, він був відважний

І як дівчина, був ніжний,

Як лоза, гнучкий, високий,

Як олень, ставний і красний.

 

І коли співав він пісню,

Уся вулиця збігалась,

А він піснею-жагою

Хвилював серця народні.

На сопілці з очерету

Так він грав чудесно, ніжно,

Що пташки німіли в лісі,

Замирав струмок веселий,

Затихала Аджідомо,

А Вабассо обережний

Присідав, дививсь і слухав.

 

Так! Спинився Сібовіша

І сказав: «О Чайбайабос!

Чом ти хвиль моїх не навчиш

Мелодійних, ніжних звуків?»

 

Так! Овейса йому заздрив

І казав: «О Чайбайабос!

Ти навчи мене співати

Так жагуче, так шалено!»

 

Так! І радісний Опечі

Говорив: «О Чайбайабос!

О, навчи мене, благаю,

Ніжно, весело співати!»

 

І крізь сльози Вавонейса

Говорив: «О Чайбайабос!

Ти навчи мене журливих

Повних смутку-туги звуків».

 

Вся природа прислухалась

І училася у його,

Всі серця, що в грудях бились,

Наче м’якшали від пісні,

Бо співав співець про волю,

Про красу, любов і згоду,

Про таємну смерть співав він,

Про життя посмертне, вічне,

Славив вічний Край Поніма,

Славив Селища Блаженних.

 

Любий серцю Гайавати

Тихий, ніжний Чайбайабос,

Чарівний співець, музика

Незрівнянний, небувалий.

Він любив його за ніжність,

За красу пісень жагучих.

 

Любий серцю Гайавати

Був і Квазінд, самий дужий,

Незлостивий, тихомирний.

Він любив його за силу,

За його дитячу щирість.

 

Квазінд млявий був в дитинстві,

Вічно мрійний і недбайлий,

Не скидався він на інших.

Він не грав ні з ким в дитинстві,

Не вудив на річці риби,

Не ходив на лови навіть,

Та зате постився Квазінд,

Палко Духові молився,

Оборонцеві своєму.

 

«Сину! - раз сказала мати,-

Мабуть, Квазінде, вже годі

Ждати помочі від тебе.

Влітку