Олександр Олесь - Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь

ходиш ти без діла

По лісах, полях, а зиму

Над огнем сидиш, зігнувшись.

І щоб риби наловити,

Мушу я сама в морози

Прорубати ополонку

І сама сушити сіті.

Посоромся, Єнадізі,

Раз хоч викрути як слід їх,

Бо вони намокли, змерзлись!»

 

Неохоче та спокійно

Квазінд з попелу підвівся,

Мовчки вийшов із вігваму,

Скинув з жерді мерзлі сіті,

Що сушились над порогом,

Стиснув їх, як жмут соломи,

І зламав, як жмут соломи.

Він не міг не поламати,

Бо ховав безмірну силу.

 

«Сину! - раз озвався батько,-

А збирайсь на полювання!

Сагайдак і стріли завжди

Ти ламаєш, як солому,

Так приносити хоч здобич

Мені будеш з полювання!»

По глибокому міжгір’ю,

Вдовж струмка вони спускались

По слідах бізонів, ланей,

Що відбилися на мулі,

І з препоною зустрілись.

Повалились сосни, впали

Вдовж і впоперек дороги,

Перехід собою вкрили.

 

«Ну,- сказав старий,- вертатись

Доведеться: тут не злізеш,

Ні байбак, ні жвава білка

Тут нізащо не пролізуть».

І, сказавши, вийняв люльку,

Запалив і сів в задумі,

І не встиг сховати люльки,

Як була дорога чиста.

Всі дерева із дороги

Квазінд кидав на всі боки,

Розкидав, як стріли, сосни,

Як списи, він кедри кидав.

«Квазінд! - граючись в долині,

Парубки озвались збоку.-

Що ж ти витрішки купуєш,

Обпираючись на скелю,

А виходь лишень боротись,

З пращі кидати каміння!»

 

Не сказав нічого Квазінд,

Він занадто був лінивий,

Тільки встав і, повернувшись,

Обхопив руками скелю,

Із землі її він вирвав,

Розгойдав над головою

І закинув прямо в річку.

Аж в Поветін кинув скелю,

Так вона там і лишилась.

 

Раз по пінявому вирі,

Розлютованій Поветін,

З товариством нісся Квазінд

І царя бобрів - Аміка -

Вгледів він в кипучих хвилях.

Вибивавсь бобер із сили

І боровся з течією.

І, не думаючи довго,

Квазінд мовчки кинувсь в річку

І пропав у чорториї.

На глибинах, між камінням,

Де киплять у шумі хвилі,

За бобром ганявся Квазінд

І пробув в воді так довго,

Що усі казати стали:

«Ну, тепер уже наш Квазінд

Більш не вернеться ніколи!»

Але виплив, виплив Квазінд!

На плечі його блискучім

Цар бобрів убитий висів,

І вода збігала з його.

 

Отакі у Гайавати

Два великих вірних друга.

Довго жив він з ними в згоді,

Говорив і радивсь з ними,

І багато передумав

Дум про щастя всіх народів.

 

VII
ЧОВЕН ГАЙАВАТИ

 

 

«Дай кори мені, Березо,

Кори жовтої, Березо,

Ти, що стала біля річки

І красуєшся в долині.

Я зв’яжу легку пірогу,

Човна я зроблю для себе,

По воді пливти він, буде,

Наче жовтий лист осінній,

Наче жовтая лілея.

 

Скинь свій білий плащ, Березо,

Скинь своє убрання біле,

Швидко красне літо прийде,

Палко сонце світить в небі,

І плаща тобі не треба».

 

Так в лісах густих, зелених

Над швидкою Такваміно

Говорив мій Гайавата,-

В час, коли пташки співали,

Вихваляли Місяць Листя.

І ясне весняне сонце

Говорило: «Ось я - Гізіс,

Я, великий Гізіс-Сонце!»

 

До коріння затремтіла,

Затрусилася Береза

І, скоряючись, сказала:

«Скинь плаща, о Гайавато!»

 

І обвів ножем Березі

Білу кору Гайавата

Під гілками над корінням -

Бризнув струмінь соку з неї.

І по стовбуру донизу

Потім кору він розрізав,

І, клинком її піднявши,

Обережно зняв з Берези.

 

«Кедре! Дай гілок зелених,

Дай сучків міцних для мене,

Поможи мені зробити

Човна доброго, міцного!»

 

На верхів’ї Кедра листя

Застогнало, зашуміло

І зважалося боротись,

Та, схиляючись, сказав він:

«На, рубай, о Гайавато!»

 

І, зрубавши віти Кедра,

Він зв’язав для човна раму,

Як два лука, він зігнув їх,

Як два лука, він зв’язав їх.

 

«Дай, о Темраку, коріння,

Дай мені свого коріння,

Я зв’яжу свою пірогу.

Так зв’яжу її корінням,

Щоб води не пропускала,

Не набралася водою».

 

І до кореня затрясся,

Затремтів від жаху Темрак.

Та, схиляючись додолу,

Тяжко, глибоко зітхнув він:

«Всі візьми, о Гайавато!»

 

Вирвав він з землі коріння,

Волокно із його витяг,

Міцно зшив з Берези кору,

Приладнав до неї раму.

 

«Дай смоли мені, Ялино!

Дай смоли мені і соку,

Засмолю я ними човна,

Щоб води не пропустив він,

Не набрався він водою».

 

Як шумить пісок бережний,

Так Ялина зашуміла,

І в своїм убранні чорнім

Застогнала тихо-тихо,

І крізь сльози одказала:

«На, бери, о Гайавато!»

 

І набрав він сліз Ялини,

І набрав смоли із неї,

Позамазував щілини,

Захистив від хвиль пірогу.

 

«Дай мені колючих голок,

Всі віддай мені, Їжачку,

І повішу я намисто,

Двома зорями оздоблю

Груди пишної піроги».

 

Із дупла Їжак сердитий

Глянув сонними очима

І, немов блискучі стріли,

Голки викинув на землю.

І сказав Їжак понуро:

«Позбирай їх, Гайавато!»

 

Позбирав він голки-стріли:

Соком ягід і коріння,

Синім, жовтим і червоним,

Потім їх пофарбував він,-

І пірогу оперезав

Дорогий блискучий пояс,

А на грудях у красуні

Засвітились, загорілись

Дві зорі ясні, яскраві.

 

Так пірога збудувалась

Понад річкою в долині,