Свидницький А. П. - Фольклорно-етнографічні нариси та статті, Свидницький А. П.

як розбігся! як скочить! то аж повище першого кружала вискочив, і так каблукою та й назад до землі аж по той бік ями. Чуть-чуть кінь в яму не впав задніми ногами - аж зашамотився - та ні! вдарив копитами і, як сокіл ясний, звився, полетів, як вітер!.. Тут Іванові в долоні плещуть, гукають: підожди... Де-то не лихо! Як оком змигнути, так він щез з-перед очей.

Приїхав до лісу, склав одежу під сідло, пустив коня і знов зостався дурень дурнем; прийшов додому, виліз на піч та й сидить. От і браття приїхало.

- А що ви там бачили, де були? - питає Іван.

- Говори що! Та тобі такого дива й по смерть не видати! - І давай йому розказувати про його самого, що там яма глибока-глибоченна та широка! І серед ями стовп; а лицарі все скачуть та все в яму, один лиш знайшовся такий з-межи всіх, що мало-мало не до половини того стовпа вискочив і яму перескочив та й утік! Мабуть, що цього буде царівна, як захоче приїхати за другим разом.

- То я був,- каже Іван.

- Та що ти! Хіба ж би ми тебе, дурня, не пізнали! Тобою там і пахло!

- Отже, побачите, що то я!

- Ет! Говори собі, дурню! От нам треба ще збиратися, бо цар назначив скакати.

- А вам там нічого не було? - питає Іван.

- Ні,- кажуть,- нічого, тільки той лицар дав по батогові, що ми з дороги йому не зминули.

Засміявся на всю хату:

- Аже то я бив вас! - каже.

- Вези здоров! - кажуть Іванові браття; а самі поїхали до міста нове вбрання набрати собі для того другого разу дивогляду.

Пройшло скілька часу, ті два брати ізнов у дорогу рихтуються, бо вже приспіла пора, що цар зазначив, а Іван ізнов проситься:

- Візьміть і мене з собою.- Ті на його посварились, а він:

- Овва! - каже, і просити не став! - Буду я й без вашої ласки.

От ті поїхали. Пройшло знов чи тиждень часу, чи дві неділі, як Іван знов злазить з печі і йде надвір.

- Ти куди? - питає мати.

- Піду,- каже,- в ліс, губів назбираю.- Взяв кошика і потяг до лісу. Прийшов, заховав кошик у корчі, як подзвонить у другий дзвінок! Прибігає кінь білий, як сніг, а перший був карий, як ворон, аж вилискується.

- Чого потребуєш, лицарю Іване?

- Поїдемо царівну здобувати,- вже каже Іван.

- Чи здобудем, чи не здобудем,- озвався кінь,- а в ямі не будем. Дивись мені під сідло!

Подивився Іван, а там для нього вбрання ще краще, як перше було. Убрався він, упав на сідло, як місяць ясний.

- А як скажеш везти тебе, лицарю Іване, попід небесами чи понад лісами?

- Звідтіля,- каже,- будеш понад лісами, а туди, коню, дібровою, козацькою дорогою; лицарі їздять - з ворогами не розминаються.

Ударив кінь копитами - лише курява встала.

І знов Іван догнав браття своє, дав їм по батогові - уже по два,- що з дороги не зминули, та й полетів, як птиця. Приїжджає до місця, а там панів! лицарства! ще більше, як перше було! Хоч город будуй! Мало не зі всього світу поназ’їжджалися. І знов виїхав цар и сказав те ж саме, а лицарі й почали скакать. Хто скочить, та все в яму! Хто скочить, та все в яму! А Іван стоїть; стоїть собі на самім послідку та дивиться. Скакали-скакали та й перестали. От цар ізнов гука на охочого. За третім разом Іван і виїхав з лави.

- Оце,- кажуть,- той самий лицар, що перше був! - Аж тепер пізнали.- Вже, кажуть, коня перемінив, то докаже слави!

А Іван так грає конем по степу! Так вцграває! розбігся - як скочить, та аж на другім кружалі опинився. Взяв перстень і скочив.

- Браво! Браво! - закричали. А Іван так полетів, що й не завважили, де дівся. Приїхав до лісу, пустив коня і знов дурень дурнем. Назбирав губ чи ні, взяв кошик та й приходить додому. Замотав той перстень в ганчірки і встромив у стріху, а сам прийшов до хати.

- А де ти так забарився? - питає мати.

- Ліг,- каже,- під дубом та й заснув і проспав аж досі. А то за печерицями ходив по корчах...- Та й поліз на піч. От і браття приїхало.

- А що ви, братця, бачили? - питає Іван.

Вони ізнов розказали йому про його самого та й кажуть, що конче його буде царівна, бо де ж таки! Ніхто і до стовпа не доскочив, а той лицар аж з другого кружала перстень взяв.

- Оже то я, братця! - каже Іван.

- Куди тобі, бідному та нещасливому! Там нас б’ють, а ти б усіх перейшов. Красне було б лицарство, якби так, щоб ти був перший!

- Вірте не вірте, як собі хочете! - озвався Іван й замовк на печі.

Прийшла пора, ті два і третій раз поїхали, а Іван попросився, щоб узяли,- не взяли, та й зостайся на печі. А згодом суне з печі, взяв кошика й пішов, ніби знов за печерицями. Прийшов у ліс. Як задзвонить у третій дзвінок - прибігає кінь морозоватий.

- Чого потребуєш, лицарю Іване?

- Поїдемо царівну здобувати,- каже.

- Здобудем! Але ж і лиха наберемся! Бери вбрання з-під сідла!

Взяв Іван убрання ще краще, як друге було,- але ж не втерпів, щоб не полюбуватись на себе,- впав на сідло, як сонце ясне.

- А як скажеш везти себе, лицарю Іване! Понад лісами чи попід небесами?

- Звідтіля,- каже,- будеш понад лісами, а туди, коню, дібровою, козацькою дорогою; лицарі їздять - з ворогами не розминаються.

Ударив кінь копитами і поніс, землі не доторкаючись. Догнав Іван своїх братів і цей раз, і вже дав їм по три батоги, що з дороги не звернули, та й поїхав далі. Коли приїжджає до місця, а там ще нема й половини лицарів. Далі й ті поз’їжджалися; і його