Свидницький А. П. - Фольклорно-етнографічні нариси та статті, Свидницький А. П.

жоден не знав, що їх батько опир. От умирає він і каже: «Як поховаєте мене, діти, то кожен приходьте на мій гріб одну ніч переночувати».

Як поховали батька, старший зоставсь уже головою і каже до найменшого:

- Йди ти, Іване, цю ніч переночуй, а на ту вже котрийсь із нас піде.

- Як іти, то йти!

Пішов дурень на татів гріб ночувати. Вночі тато і встає з гроба, а Іван десь там сидить, знітився.

- А то ти, Іване? - питає.

- Я, тату.

- А старший чому не прийшов?

- Казали, щоб я йшов, я й пішов, а з них котрийсь вже взавтра, мабуть, прийде.

- На ж тобі,- каже тато,- цей дзвінок; як буде чого треба, то подзвониш, та тим не кажи! - І зник; а цей заховав дзвінок, переспав до дня і прийшов додому та й тим і не каже.

Увечері середущий брат просить Івана:

- Йди, Іване-голубе, переночуй і за мене! Я тобі коника куплю.

Іван наче опирається, не хоче:

- А ти чому не йдеш? Аже ж то зарівно як мій, так і твій тато.

Як почав той просити, як почав, Іван пішов і на другу ніч до тата на гріб ночувати. Коло опівночі тато і встає:

- А хто тут? - питає.

- Я, тату.

- Ти, Іване?

- Я, тату.

- А ті чому не йдуть?

- Просив середущий, що йди, я й пішов.

- Нехай же дурень вибачає, коли так! А тобі на,- каже,- і цей дзвінок. Як буде чого треба дуже пильно, то подзвониш.

І зник, наказав, щоб тим нічого не казати.

Переночував дурний і другу ніч. На третю вже черга найстаршого йти до тата на гріб ночувати; то він і почав просити Івана, щоб і за нього переночував: «Ти, каже, вже дві ночі ночував, то тобі зарівно і третю вже переночувати, а я боюся. Піди, каже, за мене, то я тобі сопілку куплю». Опирався Іван ще гірше - не хоче йти, та й годі. Насилу той упросив і різних гостинців обіщав йому накупити.

- А йти, то йти,- каже Іван. Зібрався і пішов ще й на третю ніч. І знов батько з’явився, і знов запитав, чому вже старший не прийшов? Та й каже:

- Нехай же дурень вибачає, коли так,- а Іванові дав і третій дзвінок: «Як буде, каже, чого дуже-дуже треба, то подзвониш», а сам ізнов зник. Забрав дурний Іван дзвоники за всіх трьох і прийшов додому, виліз на піч та й сидить, ще й за гостинці опоминається.

Через кілька місяців чи, може, й літ дійшла до цих трьох братів чутка, що з того ж царства царівна хоче заміж вийти. Але вона була дуже хороша, то цар, її батько, вимурував дуже високий стовп у сто сажнів вишини, обкопав його ровом в сто сажнів ширини і в сто глибини. Посадив її на тім стовпі і дав в руки хустку. Як знайдеться рицар, що до неї вискочить, візьме ту хустку і саму поцілує, того вона й буде. І гукнув на охочого. Рушили панство, лицарі зі всього царства, і ці два старших брати збираються в дорогу.

- Куди ви ідете, браття! Візьміть і мене з собою,- проситься Іван.

- Тебе, бач, там ще не було! От сиди на печі, коли тобі тепло, та не рипайся.

- Овва! не хочете - не хочете! Я й просити не буду.

Поїхали ті розумніші, а дурень вдома зостався.

Пройшло кілька часу, наш Іван сунеться з печі, бере кошик і йде начеб до лісу за печерицями. Приходить у ліс, як подзвонить у перший дзвінок! - являється кінь, як лялечка, аж землю рве під собою.

- Чого потребуєш, лицарю Іване?

- Так і так,- каже,- цар наш посадив дочку свою на стовпі, а стовп сто сажнів вишини, і навкруги яма сто сажнів ширини і глибини сто; поїду подивлюся, як будуть лицарі ту царівну здобувати.

- Може, й сам захочеш попробувати щастя?

- А що! Може, ми роздобудем?

- Роздобудем чи ні, а в ямі не будем. Дивись мені під сідло!

Подивився Іван під сідло, а там для нього найкраще вбрання лицарське, як до його міряне. Убрався він, сів на коня, як зоря ясна.

- А як тебе везти лицарю Іване! Попід небесами чи понад лісами?

- Звідтіля будеш понад лісами, а туди вези дібровою, козацькою дорогою; лицарі їздять - з ворогами не розминаються.

Ударив кінь копитами, земля загула, і лише курява за Іваном встала. Догнав своїх братів, дав їм по батогові, що з дороги не зминули; та й погнався дорогою.

- Оце,- кажуть вони,- лицар полетів! Мабуть, його буде царівна! Та як шкулько б’ється!..

Приїхав Іван до місця, а там панства! лицарів! що й голці не впасти - зі всього царства поназ’їжджались, шовками, оксамитами поубирані, сріблом-злотом позаливані; а зглянув на себе, то його вбрання найкраще за всіх. Всі в одну лаву стоять, і Іван став на самім кінці. Дивиться - то той стовп стоїть високий-високий! що на верху царівна видає завбільшки як палець,- сидить на самім верхнім кружалі. Під цим кружалом з-напівстовпа від землі друге таке, а під цим ще й третє - сажнів з-на двадцять п’ять абощо від землі.

От виїхав і цар та й каже:

- Панове, панство! Значні лицарі! Оце стовп перед вами трьома кружалами! на першім кружалі - лицарська збруя на столі; на другім кружалі - перстень на столі; на третім кружалі - царівна сидить, хусткою махає, лицаря піджидає! Хто її достане - на рушник стане!

Зашамотіло панство, заворушилось, здвигнулися лицарі, заіржали коні, задзвеніла збруя - і почали скакать... Хто скочить, та все в яму! хто скочить, та все в яму! Ніхто і до стовпа не доскочив, а більше стояли та дивились! Скакали-скакали та й перестали, а царівна на стовпі хусткою маше - приманює. Гукнув цар раз, чи нема охочого,- всі мовчать. Гукнув другий раз,- всі мовчать; за третім разом Іван виїхав з лави і почав конем вигравати, та