Тарас Єфименко - Рожеві крила, Тарас Єфименко

очима, мов глобусами, так глобусами – але ж чи Місяця, чи Марса. На Землю не схожі – надто живі. Так от, сидить, грається і ні на кого не зважає, кажуть, що вона думає, що в її очах увесь світ (правда, звідки вони можуть знати, вони ж теж…тави й самі знаєте). Дивна річ, але я помітив, як вїї очах пролетів Чибіс, а може, то Ракета…хоча надія більше схожа на Чибіса. Якби ще трохи палітри…

3, 9, 12, 888. Отак сидить і мокрими губами роздавлює мокрі бубки винограду. Вкриті пилом, вони здаються маленькими пустелями, але ж яку оазу вони відчувають у собі…Теплі, нагріті до тридцяти семи. Можливо, у них температура…але ж їх ніхто не вважає полотном.

Коли я запитав у Тенеси (зовсім забув сказати, так я величаю птаху) чому виноград прозорий, вона відказала, що в неї є губи, бо вона ж птаха фіолетова, до того ж вуста оранжеві. Мало я бачив таких дивних птахів, але добре, що перша саме вона, краще запам`ятаю (у мене така стрічкка фільму!… не дивлячись на багато дірочок у кюветах.

Сьогодні я дізнався, що таке дзьоб. Мені казали Тюліпи, що вони бачили багато таких, алеж вони були набиті сіллю. Засмаженою, гарячою сіллю. Я добре знаю її запах, в дитинстві бабця мені нею гріла ніс. Справді, миттю пізніше, я зустрів ще одну птаху (погано, що тоді я ще не знав про сіль у дзьобі, але я одразу відчув її запах і ніяк не міг утямити, що це було насправді).

Добре, що я зустрів її, з розмови з Цією я дізнався, що сковорідка. Гаряча сковорідка зі шкварками: “Шквуль-сквір, шквуль-свір”. Кожна птаха любить яєчню, але кожна по-різному. Дехто на два боки, а є що полюбляють потім вимазувати жовток чорним хлібом, чи булкою. Цією просто жарила, вдихала аромат підгорілого білка, а потім виїдала розвуглені шкварки, а яєчню просто залишала на сковорідці. Різні бувають птахи, навіть і не фіолетові. Хоча це ж не квиток. Квиток – це ті, хто жарить яєчню на два боки, позбавляючи її зору. Тоді лежить таке собі більмо в тарілці і не знає, як потрапити до рота. Так ця птаха не квиток. Квиток – це ті, кого просто засалять під час сеансу, а потім, в кращому випадку, піджбурлять на смітник, а то й кинуть у калюжу. Хоча знав я одного Тюліпа, він приклеював квитки на стіну засушеною плівкою з молока. Його право. Він вважає себе полотном, як не дивно, але я й сам з цим тепер погоджуюсь, може, просто, зі звички? Отак сидиш і зі звички продавлюєш соломою дірочки в пластиліні, та що вам казати… ви й самі не раз бачили, як горить пластилін. Отак: “Фліп-фліп”- переливається, грає всіма кольорами райдуги, адже в кожного вона має свої кольори (у мене їх вісім). Так, саме “райдуги”, бо “веселки” надто зі свистом, а у нас пластилін палає і грає кульорні ноти на фаготі…

Одне тільки погано – потім виймати бабінові стрічки з рота. Я ніколи не жду поки її багато набереться – потім надто важко говорити (позастряєв зубах і награє свої мотиви).От як у Тюліпа (ви вже з ним знайомі), так у того з рота плівка котилася цілими мотками, вже стара, просочена наскрізь слюною… Одним словом, що вам казати, ви не раз бачили, як горить пластилін…пастьориться різними півтонами, щось схоже на авангард (тільки не забувайте про кігті на пензлях)…Цікаво, нам завжди в дитинстві подобалось дивитись на палаючий пластилін. В дитинстві так хотілося написати про метелика на фоні гойдалки, що зі скрипом ріже простір. Сьогодні я підкинув у вогонь ще й фото (пам`ятаєте ту маленьку історію), адже йому самому сумно, а разом вони – полотно. Справді пульсосердно дивитися, як фото починає розплавлятись зсередини, так, саме розплавлятись, закутане пластиліном, наче по шматочку хліба розтікається згущене молоко. Не турбуйтесь, разом з ними буде все добре, адже разом вони – полотно. Вони не диптих, вони одне ціле, мов дівчина на кулі…

* * *

Т.П.

Я сьогодні знову, лягаючи спати, Відчув на лопатках рожеві крила. Ти притули вухо до мого серця І теплими очима послухай, Як риби цілують стінки акваріума. З почуттям сонетного захоплення Купаються в меду, мов закохані комарі, Згортаючи губи у трубочку, Висмокчують жир по чужих тарілках. Тим часом вітер відносить геть Мрію юної скрипальки. * * * Кисла струна, захвилена потоком парфумів. Мить. Зафарбованість побіленості. Сріблясті очі тротуаряться квітно Свистом закоцюбрених равликів. Дощ просерединив зелену ненависть дошки. Зафотографленість піднесеності. Лелечий нектар. Колючість. Хлоп. Розпач. * * * Осіння мить, І забалконені будинки Вдихають подих вітру вікнами душі. І раз у раз Дощу я намистинки В долоні набираю й напуваю час вершин. Зелені зорі пахнуть вдачами, Домашнім молоком й прозорістю роси, Колись з клубком у горлі скажеш: “До побачення…”, Не забувайте, як на плечах вас носив… * * *