Юліан Хімінець - Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець

Операційний плян Ради був здійснений на 100 відсотків. Вже в 3-ій годині ранку 8 січня 1919 року по короткій гострій перестрілці взято в полон 504 мадярських вояків. Мадярських старшин разом з полковником забрано з їхніх квартир. Було поранено 11 мадярів і 8 гуцулів. Вбитих не було. Ясіня знову було очищене від чужих зайд, а владу знову перебрала Українська Народна Рада. Тверда воля - позбутися чужого ярма, перемогла. З того часу Ясіня під мудрим керівництвом Української Народної Ради почало своє незалежне життя. Зразу після перевороту 8 січня 1919 року, Рада відбула засідання, і з того дня вона стала єдиним керівником громадського життя в Ясіню. На заклик Ради 300 вояків вступило до існуючої міліції, що дало сильну підпору “Гуцульській Республиці”. На цьому засіданні Ради делегація, що їздила до Станиславова на розмову з урядом Західньо Української Республіки, подала докладний звіт. Вислухавши цей звіт, члени Ради усвідомили собі, що у боротьбі за визволення з-під мадярського панування наразі можна дістати лише дуже скромну допомогу від Західньо Української Республіки, а тому вони мусіли розраховувати головним чином на свої власні сили. Цей стан вимагав від гуцульської оборони діяти дуже розважно й не давати Мадярщині причини вислати до Ясіня велику військову силу, бо тоді ясінським гуцулам довелося б пережити трагічні часи 1914 року.

Після довгої і палкої дискусії найстарший член Ради Іван Марусяк-Кузьмич зробив таке внесення: “Ми від Мадярщини відійшли, до України покищо нас не приєднали, хоча наша делегація домагалася цього на засіданні Української Національної Ради в Станйславові не тільки за нас, гуцулів, але за весь наш народ, що живе під мадярами. Від нинішнього дня за все, що в нашому Ясіні буде творитися, буде нести відповідальність тільки наша Українська Народня Рада. Нас, членів Ради, за наші діла будуть судити або хвалити не тільки чужі, але й свої рідні. Хочемо, чи не хочемо, ми залишились самі, тому або здаймося мадярській владі, або діймо самостійно, і то так, щоб більше не дістатись до чужої неволі”. Це внесення Івана Марусяка-Кузьмича підтримане багатьма іншими, було дане під голосування. Внесення прийнято одноголосно, навіть представники жидів і німців голосували “За”.

Відносно полонених мадярських вояків Рада вирішила відпускати їх меншими групами, а старшин ще пару днів затримати в полоні. На протязі тижня звільнено всіх за вийнятком їхнього команданта. Його звільнили після того, як він підписав зобов'язання, що він більше не братиме участи в жодній акції мадярського уряду проти Ясіня. Треба зазначити, що нікому з мадярського війська не зроблено жодної кривди, крім зброї, нічого більше від них не відібрали.

При Раді створено секцію пропаганди. Завданням секції було вести пропаганду проти плянів мадярського уряду затримати при Мадярщині наше Закарпаття. Для цього мадярський уряд ухвалив закон число 10, яким створив автономну “Руську Країну” з власним губернатором, заплянувавши вибори до сойму. Ясінська Рада намагалася протидіяти цим мадярським діям відозвами, остерігаючи українське населення перед мадярською пропагандою. Ось зміст однієї пропаганди Ради:[23]

“Брати Русини!

Довгі віки ділилися народи на пануючих і поневолених. Один панував над другим, нажирався його добром, а в заміну за те гнобив його і відбирав йому рідну мову і святу віру.

І наш великий 40 мільйоновий український народ пережив сотки літ неволі на своїй рідній землі, стогнав тяжко під чужим ярмом, і нізвідки не було йому ні помочі, ні поради. Його пошматували, поділили границями, щоб легше над ним панувати. А границь тих стерегли так, щоб - не дай Боже, - не зійшлися силою розділені брати-русини, щоб не дізнались один про другого, бо знали гнобителі, що гірко їм буде, як український народ пірве кордони, спробує своїх сил, злучиться разом і пімстить свої кривди. Так терпів, страждав, один брат під польським, другий під московським ярмом, а вже найбільше стогнали ми по сім боці синіх гір, під мадярським ярмом.

Терпіли ми неволю і знущання, не знаючи навіть один про другого, доки не настала війна, де зійшлися всі три брати разом на полях битви. Чотири і півроку була страшна різня людей, ллялася ріками кров, гинули мільйони, а їх добро-кервавиця йшло з димом.

За щож то все? Мордували себе взаїмно люди, що собі нічого не були винні. Хто спричинив цю різню? Спричинили її могучі світа цього, щоб скріпити кров'ю народів своє панування над ними і зміцнити кайдани народів їх же власною кров'ю. Та сталося зовсім інакше, як гнобителі міркували, криваву війну починаючи. Далеко зза моря, столиці американських держав залунав клич президента Вілсона: Проч з неволею! Кінець гнобителям! Не сміє бути більше пануючих і поневолених народів! Кожний має право на волю і самовизначення! І провалились кордони і мури тюремні, які ділили одного брата від другого! Піднялися досі гноблені й топтані народи: словаки, словінці, чехи, хорвати, серби і інші.

Та й український-руський народ, найбільший з всіх поневолених, зробив ужиток з того права самовизначення, пірвав свої кайдани, розбив мури, які ділили одних братів від других.

І зійшлися наперед два брати по довгій і тяжкій розлуці та обнялись сердешно. Серця у них радісно бились, бож вльні вони на своїй землі. Серця двох братів стиснулись на згадку про третього найменшого тяжко “раненого брата”, що тут за синіми верхами Карпат над берегами Тиси ще й далі стогне в мадярськім ярмі й кличе: “Ходіть браття, подайте мені помічну руку, поможіть мені скинути тяжкі кайдани та й стати вольним чоловіком: прийміть мене до своєї великої хати, я хочу з вами жити в одній, вільній нероздільній Україні!”.

І два брати почули той голос. Взяли ясний кріс на плечі і гострий меч у руки та й прийшли сюди до нас, за високі гори, свого рідного третього брата рятувати, його з неволі визволяти.

Брати рідні!

Ми є тим третім тяжко “раненим братом”, а два