Юрій Павлович Сафронов - Вогненний водоспад, Юрій Павлович Сафронов

намагаючись якнайточніше згадати ленінське формулювання. — “Філософська категорія для визначення об’єктивної реальності, що дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них”. Розумієш?

Я про всяк випадок ствердно кивнув головою.

— Світло є об’єктивна реальність, що існує незалежно від нашої свідомості. Ми лише відчуваємо його своїми органами чуттів постільки, поскільки можемо.

— Зрозумів. Тепер зрозумів.

— Ну, ось і все! Отже, світло — матерія й ніщо інше! Так і вважай надалі!

Тепер усе стало на місце. Оскільки світло матеріальне, то мені здавалося вже менш дивним, що воно перетворюється в моєму чорному камені на речовину. Просто матерія з однієї форми переходить в іншу форму.

Того ж дня я вибрав час для розмови й з агрономом. З ним ми зустрілися просто в полі. Я зупинив свого трактора й зіскочив на землю. Почати розмову після декількох звичайних фраз було зовсім не важко.

— Усе ніяк не зберуся спитати вас, як рослини використовують світло для свого росту.

— Щось ти занадто шкільне питання поставив мені, — усміхнувся агроном. — Ти ж про фотосинтез чув, напевне?

— Чути-то я чув, але забув.

— То я тобі коротко нагадаю основне. Рослини переробляють під дією світла вуглець, що є в повітрі, й воду на органічні речовини. Енергія сонячного світла перетворюється рослинами на хімічну. Це найосновніше…

Агроном далі довго розповідав мені про фотосинтез, а я кивав йому головою тільки з ввічливості. Він у нас любить побалакати!

Ні, те, що відбувалося в метеориті, зовсім не було схоже на фотосинтез. Мені здалося, що камінь ріс не за рахунок води й вуглецю, а саме за рахунок засвоєння світла. Я вирішив перевірити це в експериментальний спосіб. Ідея досліду була напрочуд простою.

Я поклав камінь на порцелянову тарілку, накрив його скляною банкою, а краї залив воском. Для ще надійнішої герметизації я налив у тарілку поверх воску шар води. Камінь було ізольовано від зовнішнього середовища надійно. До нього не було доступу повітря.

Через скло банки я навів збільшувачем на поверхню метеорита сонячне проміння. Якби для росту каменя потрібні були вуглець і вода, як для росту рослин, то мій камінь анітрохи не виріс би в замкненому просторі.

Приладнати поруч із банкою збільшувальне скло й навести сонячне проміння було справою кількох хвилин. Минула година, і я одержав точну відповідь на питання, яке мене схвилювало. Камінь ріс у замкненому об’ємі!

На кілька днів я облишив свій камінь. Зрання до вечора сидів у районній бібліотеці і перечитав усе, що там було про будову речовини та про перетворення енергії з одного виду в інший.

II

Я уявив собі метеорит до його падіння на поверхню Землі. Він линув у космосі відкілясь з невідомих глибин у напрямку до Сонця. Промені зірок безперервно, кожну мить, кожну секунду освітлювали його поверхню, И він увесь час ріс, ріс протягом усього свого довгого польоту, безперервно вбираючи в себе матерію, що ринула до нього з усіх сторін Всесвіту. Кожна, навіть найдальша, зірочка простягала до нього свій тоненький, ледве відчутний промінь.

Що б зробилося з цим уламком далекої зірки, коли б він не впав на поверхню Землі, а пролетів би повз наше Сонце та летів собі далі? Напевно, через декілька мільйонів років це був би вже не шматочок речовини, а велетенська брила, завбільшки, можливо, як наша планета.

Тиск всередині цього громаддя безперервно зростав би. Врешті-решт цей гігант досяг би таких розмірів, що його чорна речовина стала б плавитися в центрі від того, що на неї тиснули б горішні шари. Створилися б нові хімічні сполуки, змінилися б електронні оболонки атомів, невідома зоряна речовина поступово перетворювалася б у звичні для нас сполуки. Можливо, минули б ще сотні тисячоліть, і планета розплавилася б уся — від центра до самої поверхні. Колосальна енергія, накопичена в речовині, прагнула б вивільнитись, вирватись назовні.

У Всесвіті спалахнула б нова зірка, а мільярди її уламків, що перетворюють світло в речовину, стали б основою для створення нових планет і зірок. Можливо, деякі з них полинули б до інших галактик і через багато мільйонів років запалали б там зірками.

А що ж далі? Поміркуйте самі. Адже Всесвіт існує безконечно і безконечно існуватиме. Що це означає? Тільки те, що зірки й галактики не існували б, коли б матерія не перетворювалася із світла в речовину.

Так, так, так! Саме такого висновку я дійшов. У розвиткові галактик обов’язково повинно відбуватися перетворення світла й інших електромагнітних випромінювань на речовину. Інакше просто не могла б існувати речовина.

Отже, я дійшов висновку, що у Всесвіті відбувається безперервний замкнений цикл перетворення матерії. Перше перетворення, перша половина циклу всім добре відома. Друга ж відбувалася в моєму метеориті.

Завдяки цьому циклові навіть найдальші галактики безперервно обмінюються матерією, що поширюється зі швидкістю, яка дорівнює швидкості світла. Цей обмін вічний. Звідси сама собою випливає матеріальна єдність Всесвіту.

III

Вранці я зіскочив з ліжка й підбіг до столу. Слабенькі промені сонця, як і раніше, освітлювали чорний камінь, що лежав на порцеляновій тарілці під скляною банкою. Придумана мною ізоляція була надійною. За всю ніч у банку не просмокталося ні краплі води.

Чорний уламок зірки з гілочками, що їх я виростив, лежав так само, як я залишив його ввечері. Ні, все це мені не приснилось. Я справді був володарем казкового багатства: на моєму столі під звичайнісінькою скляною банкою лежав шматочок речовини, який міг розростися до об’ємів нашої планети, спалахнути вогненною зорею, долетіти до ядра нашої Галактики й розповісти людям про безліч нерозгаданих таємниць світобудови.

Ні, не мені, простому трактористові, слід було володіти цим скарбом. Є вчені, котрі, дослідивши цей камінь, відкриють такі загадки, про існування яких я й підозри не маю. І я вирішив переслати камінь із детальним описом усього, що було з ним