Юрій Павлович Сафронов - Вогненний водоспад, Юрій Павлович Сафронов

— Мамо, поглянь, зірочка!

Всі повертаються на її крик. На голубому небі з’явилась сліпуча зірка. Здається, вона шипить, прориваючись крізь повітря.

— Жірочка, — лепече маля із смугастим м’ячем…

Розвантажують баржі. Засмаглі вантажники припиняють роботу. Роблять перерву, дістають загорнуті в газети сніданки. їдять. Раптом один із них, роздягнений до пояса, схоплюється на ноги і, не проковтнувши, голосно й тривожно кричить:

— Хлопці дивіться!

Всі з жахом дивляться в небо.

Юнак із батьком і дівчиною біля білої стіни науково-дослідного інституту. Вони теж помічають зірку.

— Зоря… — всміхаючись, каже дівчина. Професор судорожно обіймає їх обох за плечі. Його обличчя блідне. Воно — цілковитий контраст з усміхненим лицем дівчини.

— Ні! Це падає ракета… — шепоче він. Сонце відкидає їх тіні на білу стіну.

Обличчя перехожих перекошені від жаху. Очі звернені до неба на зірку. Наростає дикий, нестримний рев.

— Ракета! Ракета!.. — це слово переходить у крик, у дикий істеричний крик мільйонів людей.

Раптом сліпучий спалах затьмарює сонце. Вибух! На місці, де щойно була зірка, виростає величезна, схожа на гриб хмара. Вона мчить у височінь, вкриваючись білим туманом. Страхітливий ураган проноситься над містом, знищуючи все на своєму шляху…

У сквері змітає з майданчика дітвору. її разом з грубими деревами, кущами, лавочками ударна хвиля перетворює на порох. Летять стіни будівель, перекинуті автомашини, тролейбуси, дахи будинків, вивернуті з вулиці шматки асфальту, тіла людей, колоди, каміння, якісь незрозумілі уривки й уламки речей. Розлітається біла будівля науково-дослідного інституту. Від нього залишається лише цоколь, на якому відбилися тіні трьох людей, що обнялися…

Панорама небачених руйнувань. До самого обрію замість міста тягнеться купа руїн і суцільне пожарисько. Сонце затягла чорна хмара пилюки. Вулиць нема — їх засипало уламками будівель. Будинки не лише поруйновані, але й перемішані між собою в кашу. Стирчать шматки труб. Рейки. Стовпи. На величезній території жодного цілого будинку, жодної живої душі. Навколо пожежі. На уламки осідає попіл і порох. Полум’я підступає до смугастого м’ячика, який чудом уцілів у цій катастрофі. Оболонка м’ячика зморщується і повільно згоряє. Поряд лежать понівечені, погнуті, зім’яті колеса. Вони перестали крутитись. Життя зупинилось…

У залі спалахнуло світло. Екран погас. Приголомшені картиною небачених руйнувань і лиха, глядачі мовчки залишають невеликий мармуровий зал. Чоловіки виходять строгі, замислені, з суворо нахмуреними бровами. Жінки намагаються триматися поруч з ними. Одна з них тихо шепоче своєму чоловікові:

— Як добре, що все це лише в кіно, що цього не було насправді!

— Так, — коротко відповідає він.

Разом з натовпом глядачів вони вийшли з кінозалу і опинились на вершині високого пагорба. Внизу, під пагорбом, до самого обрію тяглося велетенське місто, а на найвищій частині горба височів великий красивий пам’ятник з білого мармуру. Він зображував чоловіка й жінку, котрі дужими руками ламали навпіл атомну бомбу.

На цоколі пам’ятника було вибито напис:

“Мужнім борцям за мир XX століття, які зберегли вікову цивілізацію й культуру на земній кулі і відвернули ядерну війну.

Вдячні люди комуністичної доби”.

Жінка нахилилась і поклала до підніжжя пам’ятника букет квітів. Зірким поглядом окинула всю скульптурну групу і раптом помітила в небі яскраву зірку. Вона падала прямо на місто.

— Ракета! — скрикнула вона, ще перебуваючи під враженням щойно баченого в кіно.

— Не хвилюйся, — взяв її за лікоть чоловік. — Це вертає експедиція з Сатурна. Вони дотримали свого слова і повернулись у першій половині дві тисячі сто сьомого року.

Перша зустріч

Уламок зірки

Нічого особливого

Лямбда 0,76-420

Нить життя

П’ятнадцять хвилин на Марсі

Вогненний водоспад

Пам’ятник прадідам