Софi Кiнселла - Шопоголік на Мангеттені

– Можливо, Пітер – це його церковне ім’я, – припускає власниця магазину і киває на мене. – Ось його хрещена.

– О, то це ви та хрещена! – вигукує жінка. – Так, чула я про вас.

Це все неправда. Такого не може бути.

– То, може, ви мені скажете, – жінка ступає до мене й довірливо стишує голос. – Чи прийняв Тім пропозицію Мод?

Я оглядаю крамницю. Запала тиша, всі чекають на мою відповідь.

– Так, прийняв, – кажу я обачно. – Прийняв.

– І як, вийшло? – нетерпляче допитується вона.

– Гм… ні. Взагалі, вони з Мод… ну… розсварилися.

– Справді? – жінка підносить руку до рота. – Розсварилися? Чому ж?

– О, ну розумієте… – белькочу я в розпачі. – Те та се… Мити посуд, усе таке… Гм… мабуть, заплачу готівкою, – я лізу в гаманець і кидаю на прилавок 50 фунтів. – Решти не треба.

– Вам свічку з яким ароматом? – питає власниця магазину. – На вибір є ваніль, сандал…

– Не треба нічого, – кажу я, поспішаючи до дверей.

– Стривайте! – відчайдушно кричить жінка. – Що сталося з Айваном?

– Він… емігрував до Австралії, – вигукую я, грюкаючи дверима.

Господи, заледве виплуталася. Мабуть, краще піду додому.

Діставшись рогу нашої вулиці, я спиняюсь і трохи перекладаю свої сумки. Точніше, складаю їх усі в одну фірмову від «Ел-Кей Беннетт» і втрамбовую, щоб не стирчали.

Не те щоб я їх ховала чи щось таке. Просто… мені більше подобається приходити додому лише з однією сумкою в руці.

Я неначе сподіваюся, що мені пощастить прослизнути у свою кімнату непомітно для Сьюз, але, коли відчиняю двері, бачу, як вона сидить на підлозі передпокою, щось пакуючи.

– Привіт! – вітається вона. – Купила взуття?

– Так, – радісно відповідаю я. – Те, що треба. Мій розмір і все таке.

– То погляньмо!

– Я піду… розпакую, – кидаю я ніби мимохідь і прямую до своєї кімнати, намагаючись здаватися спокійною.

Але я розумію, що на мені просто написано, що я винна. Навіть у кроках моїх відчувається провина.

– Бекс, – каже Сьюз раптом. – Що ще лежить у тебе в сумці? Там не лише пара взуття.

– У сумці? – я обертаюся, немов здивувавшись. – А, у цій сумці. Гмм… та так, кілька штучок… Ну, розумієш, дрібнички всякі…

Я винувато замовкаю, а Сьюз, згорнувши руки на грудях, дивиться на мене якнайсуворіше.

– Показуй!

– Гаразд, послухай, – спішно кажу я. – Я розумію, що ми домовлялися тільки про одну пару. Та, перш ніж розгніватися, просто поглянь, – я дістаю другу сумку «Ел-Кей Беннетт», відкриваю коробку й повільно витягаю клементинову сандалю. – Просто… подивись на це.

– О Боже мій! – видихає Сьюз, розглядаючи її. – Це просто… приголомшливо, – вона бере в мене сандалю й ніжно гладить м’яку шкіру, а потім знову стає суворою. – Але чи потрібні вони тобі?

– Так! – палко відповідаю я. – Принаймні… я запаслася на майбутнє. Ну, знаєш, це ніби… інвестиції.

– Інвестиції?

– Так. А ще це заощадження грошей, бо тепер, коли є вони, мені не доведеться витрачатися на взуття наступного року. Зовсім!

– Та невже? – підозріливо перепитує Сьюз. – Зовсім-зовсім?

– Абсолютно! Чесне слово, Сьюз, я житиму лише в цьому взутті. Мені більше нічого не доведеться купувати. Принаймні рік. А то й два роки!

Сьюз мовчить, і я кусаю губи, передчуваючи, що вона зараз накаже повернути їх до магазину. Проте вона все розглядає сандалі й торкається маленького клементинчика.

– Взуй-но їх, – просить вона раптом. – Я подивлюся!

З легким збудженням я витягаю другу сандальку, взуваю їх і… Вони просто бездоганні. Мої бездоганні клементинові черевички, просто як у Попелюшки.

– О, Бекс, – мовить Сьюз.

Можна більше нічого не говорити. Все написано в її подобрілих очах.

Чесне слово, іноді я шкодую, що не можу одружитися зі Сьюз.

Я кілька разів проходжуюся передпокоєм туди-сюди, Сьюз захоплено зітхає, потім залазить у велику фірмову сумку «Даруй радість».

– Так… а це що ти купила? – зацікавлено питає вона.

Сиплються дерев’яні літери, і вона починає розкладати їх на килимі.

– П-І-Т-Е-Р. Хто такий Пітер?

– Хтозна, – вагаюсь я, хапаючи сумку з «Даруй радість», доки вона не помітила там своєї рамки (одного разу вона побачила, як я купую її фоторамку в «Красі для всіх», страшенно розлютилась і сказала, що завжди готова зробити для мене рамку, якщо я цього схочу). – Ти знаєш когось на ім’я Пітер?

– Ні, – відповідає Сьюз. – Не пригадую… Але, можна завести кота й назвати його Пітером!

– Так, – збентежено кажу. – Можна… Хай там як, я краще піду збиратися на завтра.

– Ой, ти мені нагадала, – мовить Сьюз, дістаючи якийсь папірець. – Тобі Люк телефонував.

– Справді? – перепитую я, силкуючись приховати радість.

Коли Люк телефонує – то завжди приємна несподіванка, бо, чесно кажучи, він робить це не так уже й часто. Ну, він дзвонить, щоб домовитися про зустріч і все таке, а не просто побазікати. Іноді ще надсилає мені електронні листи, однак вони теж не надто схожі на базікання, а, скоріше… Ну, скажу вам, що вперше, отримавши такого листа, я була дещо шокована (але тепер я, можна сказати, чекаю на них).

– Він сказав, що заїде по тебе на студію завтра о дванадцятій. І «Мерседес» у ремонті, тож поїдете на «Ем-Джі-Еф».

– Справді? – повторюю я. – О, як круто!

– Уявляю, – всміхається мені Сьюз. – Розкішно, правда ж? Ага, він ще просив, щоб ти не набирала багато речей, бо в багажнику обмаль місця.

Я дивлюся на неї, і моя усмішка згасає.

– Що ти сказала?

– Не набирай багато речей, – повторює Сьюз. – Ну, розумієш, не бери забагато – може, одну маленьку сумку чи портплед…

– Я розумію, що таке «небагато речей»! – відповідаю я стривоженим, тремтливим голосом. – Але… я не можу!..

– Звісно, можеш.

– Сьюз, ти бачила, скільки в мене всього? – питаю я, іду до дверей своєї кімнати і рвучко їх розчиняю. – Адже… ти просто подивись.

Сьюз розгублено стежить за моїм поглядом, і ми вдвох утуплюємося в моє ліжко. Велика кислотно-зелена валіза напхом напхана. Поряд з нею височіє ще одна купа одягу. А я ж навіть не бралася до косметики й усього іншого.

– Я так не можу, Сьюз, – скиглю я. – От що мені робити?

– Потелефонувати Люкові й сказати йому? – пропонує Сьюз. – Попросити, щоб він винайняв машину з більшим