Софi Кiнселла - Шопоголік на Мангеттені

її приміряла, мені спало на думку, що насправді я не порушую своїх нових правил. Річ у тому, що вони мені будуть потрібні.

Зрештою, в якийсь момент мені знадобиться нове взуття, правда ж? Взуття всім потрібне. І, звичайно, набагато розумніше купити зараз щось стильне – те, що мені справді подобається, ніж чекати, доки моя остання пара зітреться остаточно. А потім у жодній крамниці не знайдеш нічого доброго. Це справжня мудрість. Це ніби… застрахуватися від ризиків на взуттєвому ринку.

Я виходжу з «Ел-Кей Беннетт», радісно обхопивши дві нові блискучі сумки, огорнута теплим, радісним сяйвом. Я не маю наміру йти додому, тож вирішую зазирнути в «Даруй радість» на другому боці вулиці. Це одна з тих крамниць, де продаються рамки Сьюз, і це вже стало моєю звичкою – зазирати сюди щоразу, як тут проходжу, просто щоб побачити, чи не купує їх хтось.

Я з дзенькотом розчиняю двері й усміхаюся продавчині, що скидає на мене очима. Це така чудова крамниця. Тепла, запашна і сповнена всіляких чудових штук: поличок із хромованого дроту, скляних таць з вирізьбленими візерунками… Я прослизаю повз стенди з записниками у світло-бузкових шкіряних обкладинках, заглядаю вгору – і ось вони! Три пурпурові твідові рамки, зроблені Сьюз! Мене й досі охоплює такий захват, як я їх бачу.

Боже мій! Мене накриває радісне збудження. Там стоїть покупчиня… і тримає одну з рамок. Вона справді її тримає!

Якщо вже говорити зовсім чесно, я ще жодного разу не бачила, щоб хтось купував бодай одну рамку від Сьюз. Тобто я розумію, що їх, либонь, купують, бо вони продаються, але ніколи цього не бачила. Господи, як же круто!

Я тихенько йду вперед, а покупчиня перевертає рамку і хмуриться, побачивши ціну, аж мені в грудях щось здригається.

– Просто прекрасна фоторамка, – кажу я мимохідь. – Дуже незвичайна.

– Так, – згоджується вона… і кладе її на полицю.

«Ні! – розпачливо думаю я. – Ану, візьми назад!»

– У наш час так складно знайти гарну рамку, – проваджу я далі. – Ви так не думаєте? А коли вже знайшли, треба просто… хапати її! Доки хтось інший не забрав.

– Еге, мабуть, – каже покупчиня, піднімає прес-пап’є і знову хмуриться, побачивши ціну.

А потім узагалі йде кудись. От що я можу вдіяти?

– Ну а я, мабуть, візьму собі, – голосно кажу я, беручи рамку. – Це буде просто чудовий подарунок. Хоч для чоловіка, хоч для жінки… Адже фоторамки потрібні кожному, правда ж?

Та покупчиня, здається, на мене зовсім не зважає. Але то нічого: коли вона побачить, як я купую рамку, може й передумати.

Я поспішаю до каси, і жінка за нею всміхається мені. Гадаю, вона власниця магазину, бо я бачила, як вона екзаменувала працівників і домовлялася з постачальниками (не те щоб я часто сюди заходила, це просто збіг).

– І знову вітаю вас, – каже вона. – Вам ці рамки справді полюбились, еге ж?

– Так, – голосно відповідаю я. – Ще й за таку дивовижну ціну!

– Але та покупчиня розглядає скляний графин і навіть не слухає.

– Скільки ви їх уже накупили? Штук, мабуть, із… двадцять?

Що? Моя увага повертається до власниці магазину. Що вона таке верзе?

– Чи навіть тридцять?

Я шоковано дивлюся на неї. Вона що, стежить за мною весь час, коли я сюди заходжу? Хіба це не заборонено законом?

– Ціла колекція! – люб’язно додає вона, загортаючи рамку в папір.

Я маю щось сказати, бо інакше вона вирішить, що всі рамки Сьюз купую я, а не клієнтура. Це ж просто смішно. Я вас благаю, три десятки! Я купила лише штуки… чотири. Ну, може, п’ять.

– У мене їх не так уже й багато! – хутко відповідаю. – Мабуть, ви мене плутаєте з… кимось іншим. І взагалі, я не лише по рамку прийшла! – весело сміюся, щоб показати, якою кумедною мені здається сама думка про це. – Мені, правду кажучи, треба ще трохи… оцього.

Я навмання хапаю кілька великих різьблених дерев’яних літер з найближчого кошика і простягаю їй. Вона осміхається й одну за одною розкладає літери на обгортковому папері.

– П… Т… Р… Р…

Продавчиня завмирає, спантеличено розглядаючи літери.

– Ви намагалися скласти слово «Пітер»?

О Боже правий! Хіба речі завжди купують навіщось?

– Емм… так, – відповідаю я. – Це для мого… мого хрещеника. Йому незабаром буде три.

– Як мило! Тоді отак. Додамо І та Е, відкладемо зайву Р…

Жіночка дивиться на мене турботливо, ніби на розумово відсталу. І, як на мене, має цілковиту рацію, бо я не можу скласти з букв слово «Пітер», а це ім’я мого хрещеника.

– З вас… 48 фунтів, – каже вона, і я дістаю гаманець. – Знаєте, коли купите щось на 50 фунтів, отримаєте в подарунок ароматизовану свічку.

– Справді?

Я зацікавлено дивлюся на жінку. Мені не завадила б свічка з приємним запахом. І лише за якихось два фунти…

– Напевне, я щось зможу знайти… – припускаю я, обводячи поглядом магазин.

– Складіть з дерев’яних літер повне ім’я свого хрещеника, – радить мені власниця магазину. – Яке в нього прізвище?

– Гм, Уїлсон, – ляпаю я, не замислюючись.

– Уїлсон, – на мій жах, вона починає порпатися в кошику. – У… Л… Ось О…

– Загалом… – кажу я хутко, – загалом, краще не треба. Бо… бо… його батьки розлучаються, і він може змінити прізвище.

– Справді? – перепитує власниця магазину й зі співчутливим обличчям кидає літери назад до кошика. – Як жахливо. То між ними тепер ворожнеча?

– Так, – відповідаю я і роззираюся по крамниці, шукаючи, чого б мені ще купити. – Страшенна. Його… його мати втекла з садівником.

– Ви серйозно? – власниця магазину витріщається на мене, і я раптом помічаю, що пара поблизу також мене слухає. – Вона втекла з садівником?

– Він був… надзвичайно спокусливий, – вигадую я далі, беру скриньку для прикрас і бачу, що вона коштує 75 фунтів. – Вона не могла стриматися. Чоловік застукав їх разом у сараї для інструментів. Хай там як…

– Господи милосердний! – говорить власниця магазину. – Це здається неймовірним!

– Це щира правда, – долинає з іншого кутка крамниці.

Що?

Я озираюся – жінка, що розглядала рамки Сьюз, іде до мене.

– Ви, здається, говорите про Джейн із Тімом? – каже вона. – Просто жахливий скандал, правда ж? А втім, мені здавалося, що їхнього малого звати Тобі.

Я витріщаюся на неї, не годна вимовити й