Ганна Клодзіньська - Зневажаючи закон

Добре-таки було, що він і досі не повернувся. Моніка могла поніжитися в теплій воді, вкритій ароматною піною, — закордонних парфумів у неї не бракувало; потім вона зателефонує котрійсь подрузі, довго розмовлятиме, попиваючи каву, не побоюючись, що Яцек нервує, бо йому ж завжди «негайно потрібний телефон»… Спокійний, вільний вечір. Це було дуже добре.

Моніка замкнула гараж, пішла до дверей. Так званої хатньої робітниці в цей пізній час, без сумніву, вже не було; Моніка навіть зраділа, бо хотілося лишитися самій. У поштовій скриньці на дверях щось біліло. Моніка вийняла пошту: листівки, рахунок за телефон, кілька листів до Яцека. І адресований на її ім'я конверт, надписаний незнайомою рукою. Зацікавлена Моніка ввійшла до хати, запалила світло у холі й кабінеті чоловіка, потім — у їдальні, бо їй подобалося, коли в усіх кімнатах видно, — це створювало почуття безпеки.

Знявши плаща, вона поклала рукавички під дзеркалом і попрямувала до кабінету, прихопивши з собою листи. Кореспонденцію чоловіка й рахунок Моніка притиснула бронзовим прес-пап'є, тоді сіла й почала оглядати «свого» листа. Літери великі й виразні, марки немає — отже, відправник сам укинув його до скриньки на дверях. Пальці намацали всередині якісь цупкі картки. Що ж це може бути? Найпростіше, звичайно, було б розпечатати, але їй хотілось трохи побавитися, спробувати вгадати, що в тому конверті.

Врешті ця гра їй набридла, й жінка рішуче розпечатала конверт. На стіл випали фотознімки і два аркушики, списані тією-таки рукою, що й адреса. Моніка подивилась на знімок, що впав зверху… І, ще не зрозумівши, що сталося, відчула, наче їй снігом сипонуло за шкіру, а серце нестримно закалатало у грудях.

— Не може бути! — жахнулася вона. — Це ж…

Ретельний огляд знімків позбавив останніх сумнівів. На фотографіях була вона, Моніка Кропінська, в цілком недвозначній ситуації. Замість одягу тіло Моніки оповивали чоловічі руки, а молодик, який паче зумисне дивився просто на фотографа, був Казимиром. На додаток ці найінтимніші сцени відбувалися саме тут, у її квартирі, в спальні, на тахті. В об'єктив потрапив навіть ріжок картини, що висіла на бічній стіні, частина шафи й гарна лампа з алебастровим абажуром на столику біля дивана. Наче підкреслюючи відповідний настрій цієї сцени, збоку лампи стояли два келихи.

А головне — і це було найгірше! — знімок аж ніяк не був спритним фотомонтажем. Моніка чудово знала, що подібні сценки в її власній домівці повторювалися не раз і не двічі. Але ж вона бувала наодинці з Казимиром. Наодинці! Призначаючи побачення, вона старанно дбала про те, щоб удома нікого не було — ні Яцека, ні родичів або знайомих, ані хатньої робітниці.

Як же так? Що сталося?.. Раптом вона згадала про аркушики. Відправник писав:

«Шановна пані! Ви безсумнівно впізнали, хто зображений на знімках. Отже, викладу свої вимоги щиро й відверто: як перший внесок маю отримати сто тисяч злотих, до того ж — тільки банкноти, що вже були в обігу; попереджаю — підробку помічу відразу. Гроші покладіть у целофановий пакет, зав'яжіть його, а потім найближчої середи або четверга, тобто двадцять другого чи двадцять третього квітня, привезіть до кафе «Гетьманського» в Вілянуві. Точніше, Ви повинні під'їхати до кав'ярні й припаркувати машину. Після цього підійти до найближчої лави на алеї, що веде до палацу. Пакет з грошима покласти під лаву. Якщо на цю мить поряд виявиться сторонній, заждіть у машині, поки він піде. Пакет покладіть непомітно, — підкреслюю, непомітно, — бо якщо він потрапить до чужих рук, це коштуватиме Вам ще стільки ж. Отже, непомітно поклавши пакет, не озираючись, ідіть до машини і негайно їдьте звідти. Другий — останній — внесок на таку ж суму хочу отримати в червні, коли саме — повідомлю окремо. Отримавши його, надішлю Вам негативи знімків, до того ж — усіх, бо маю ще чотири подібні. Навряд чи мушу попереджати, що у випадку, коли Ви повідомите про це міліцію, прокуратуру чи навіть когось із знайомих, то я, зрозуміло, грошей не отримаю, однак знімки негайно будуть покладені на письмовий стіл Вашого чоловіка в установі, де він працює, та ще й так, щоб їх могли побачити секретарка, прибиральниця й ще дехто. Я настільки добре знаю Вашого чоловіка, що міг би досить точно передбачити час вашого розлучення, якщо не отримаю грошей».

Повільно й уважно, слово за словом, Моніка перечитала листа. Найбільше її вразила не сума, а вислів «знаю Вашого чоловіка»… Отже, це хтось із друзів Яцека! Але ж як, яким чином?..

Задзвонив телефон, і вона здригнулася від несподіванки. Краще за все було б не брати трубки, але могло статися, що то Яцек. Може, він уже знає? Довелося відповісти.

— Мошко, ти сама вдома? — збуджено прошепотів у трубці голос Казимира. Діставши підтвердження, він повідомив — Уявляєш — я знайшов у скриньці…

— Отже, ти теж?

Казик волів не говорити про це по телефону, прохав, щоб вона негайно прийшла до найближчого кафе, якщо, звичайно, ніхто не заважає. Моніка вдяглась, поклала до сумочки конверт з листом і знімками й вийшла з дому. За кільканадцять хвилин до її столика підсів захеканий Казик.

— Довелося бігти, бо «опеля» саме немає, а спіймати таксі не зміг…

Діставши з кишені такого ж конверта, Казимир, озираючись навколо, показав знімки. Вони були ідентичні, але змістом лист трохи різнився: від Казимира шантажист вимагав усього двадцять тисяч, бо знав, мабуть, фінансові можливості адресата. А ось дата, місце і спосіб доставки грошей співпадали повністю.

— Слухай, ти не підозрюєш нікого із знайомих чоловіка? — знервовано запитав він, висипавши половину цукру повз чашку з кавою.

— Ні. Треба подумати. Більш за все мене дивує, яким чином зроблені ці знімки!

Казик певний час напружено щось обдумував, потім відповів:

— Власне кажучи, є лише одна можливість. Людина, яка буває у вашому домі, непомітно приховала апарат десь у спальні.

— Хіба ж фотоапарат здатний самотужки знімати? Це ж тобі не бомба з годинниковим пристроєм! — роздратовано вигукнула вона й відразу ж урвала, бо Казик застережливо приклав пальця до вуст.

— Я не