Ганна Клодзіньська - Зневажаючи закон

як вичавлений лимон. І фізично, й психічно. Прочитайте-но некрологи колег: сорок років, сорок три, сорок п'ять… Вони були такі ж вичавлені, як і ми, організм не витримав. А нині що робиться? Кожен наш крок наштовхується на опір. Я не кажу, що ми такі вже бездоганні. Якийсь давній філософ казав, не помиляється лише той, хто нічого не робить. І не треба навіть, щоб нас любили, але нехай поважають за те, що ми охороняємо їхнє життя, здоров'я, майно. Нехай принаймні не ускладнюють нашу роботу.

— Так, — погодився Щерба. — Інколи починаю думати, ніби дехто зацікавлений саме в тому, щоб у Польщі процвітали анархія, бандитизм, а країна занепадала. Жахлива така зненависть. І така дурість.

— Але перед нами лиш один шлях, — твердо заперечив Полонський. — Мусимо робити свою справу, навіть ціною життя. Ми ж колись присягали додержувати соціалістичної законності, охороняти життя, здоров'я і майно громадян. А в тому числі й тих, хто нас ненавидить, і тих, хто здурів.

— Знаю, — буркнув Щенсний. — Тільки… Інколи стає так важко. Мені часом здається, в цій боротьбі ми самотні. — Він затягся цигаркою і повторив: — Трагічно самотні…

РОЗДІЛ 2

У кав'ярні було затишно й майже порожньо. Початок квітня приніс нарешті п'ятнадцять градусів тепла й сонце. Однак вечорами було ще холодно й опалення діяло, хоча теплоцентралі вже працювали на останніх залишках вугілля. Бо шахти раз у раз страйкували.

У кутку зали, де стояв опалювач, жінка з гарним обличчям і світлим волоссям поклала руку на дерев'яну решітку, насолоджуючись приємним теплом. Вона посміхалася, слухаючи, що каже високий молодик з буйною чуприною й рум'яним обличчям, який сидів навпроти неї. В нього були великі блакитні очі.

— Не віриш? — ображено спитав він.

— Та вірю! Вірю, що ти мене кохаєш. Адже ти весь час це мені доводиш своїми діями. Зрештою, ми, жінки, завжди відчуваємо такі речі, — розсміялася вона. — В нас є на це безпомильний інстинкт.

— Чому ж ти не хочеш, щоб я до тебе прийшов?

— Сьогодні це неможливо. Зрозумій, Казику, він мав повернутися ще вчора, отже, нині може приїхати будь-якої миті. Я не бажаю ризикувати, для цього в мене надто слабкі нерви.

Тепер уже почав сміятися він.

— Ти — й нерви! Ти ж найспокійніша з усіх жінок, яких я знаю.

— Бо я ціную спокій. А насправді я надміру вразлива. Ти не такий, я знаю. Мабуть, саме тому, для контрасту… — Вона пестливо провела пальцями по його волоссі. В цій кав'ярні можна було не остерігатися чужих очей. Тут, на масиві, далеко від центру міста, жодних знайомих не було. — Ну, дивись веселіше! Адже ти був у мене вчора, й позавчора, й тиждень тому…

— Підрахувала? — Він насупився. — Може, ще й у блокноті нотуєш?

— Казику!

— Пробач, — він схилився до її ручки й кілька разів поцілував. — Але й ти мене зрозумій. Моя дружина… та що про це казати.

— То й не кажи. Не хочу про неї чути. Я ж не розповідаю тобі про свого чоловіка.

— І правильно робиш. Уся драма в тому, що ні ти, ані я не можемо розлучитись. Ти ж знаєш, бар належить Дануті. Цей сірий «опель» теж, ну й квартира. А мені вона виплачує зарплату, — глузливо посміхнувся він. — Це, звичайно, не так-то й мало, але сам я, відверто кажучи, нічого не маю. А ти…

— А я, — з притиском перервала вона, — маю чоловіка на високій посаді, з віллою й двома машинами, маю гроші, коштовності, хутра — і все це можу будь-якої миті втратити, якщо він довідається про нас. От тоді я вже нічого не матиму.

— Тому нам лишаються тільки такі потаємні зустрічі. Сумно, а що робити? Ми обоє не створені для поневірянь… А може, все-таки?..

В неї зненацька прокинулася підозра.

— Слухай-но, Казику! Хай тобі це ніколи й на думку не спадає!

— Ти про що?

— Я від Яцека не піду. Зрозуміло? Пам'ятай, що ти ніколи, ні в якому разі не повинен…

Казимир спалахнув:

— Моніко, ми знайомі вже кілька місяців, а це не так мало. Чи підводив я тебе коли? Я теж ціную своє особисте життя. На все треба дивитися реалістично. Якщо я й сказав «а може?», то це був лише порив засмученого серця, — щиро посміхнувся він. — А красиво, правда? Як у пісеньці. Слухай, нам уже час іти.

Моніка пригальмувала свій темно-синій «вольво» перед віллою, вийшла й відчинила двері гаража. Побачивши темні вікна обох поверхів, вона полегшено зітхнула, — а може, й пожалкувала, що відмовила Казику, — бо це значило, що директор, доктор наук Яцек Кропінський і досі не повернувся з відрядження. Їй подобалося бути самій у цьому елегантному затишному будинку, обладнаному всім необхідним. Що частіше вони зустрічалися з Казимиром, вродливим і молодшим за неї на три роки, то більше вона потребувала такої самотності. За рік виповниться сорок, це саме той вік, коли жінці необхідні відпочинок, досконала косметика, масаж і старанний догляд за обличчям, руками, зачіскою, а про вбрання годі й казати. Все це задля того, щоб молодший коханець не помітив жодної зморшки, сивої волосинки або тіней утоми під очима.

Розмірковуючи про це, вона відчула, що таки втомилася. Побачення (банальне слово) вимагали дедалі більших зусиль. Інколи хотілося покласти край цьому зв'язкові, вдягти звичайнісінький хатній халат, ступити в капці й човгати по хаті розпатланою, без ніякої косметики, й цілком розслабитися. Яцек — якщо на цей час він буде вдома — не зверне особливої уваги на її вигляд. По кільканадцяти роках подружнього життя це стає за звичку. Проте Яцек вимагав, — і дуже категорично, — щоб на прийомах та в гостях, куди вони ходили разом, його дружина була красивішою за всіх. У цьому випадку він прискіпливо обдивлявся її зачіску, обличчя, прикраси і не вибачав ані найменшого недбальства. Так було на людях, удома ж його цікавили лише власні