Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

— Мене звати Хайітом. — Наблизившись, він подав руку. — Учуся в сьомому класі. Корінний голодностепівець.

— А мене звуть Хашимджаном, — сказав я, потиснувши йому руку. — Учуся в шостому класі. Відмінник. Староста…

Помовчавши, я перейшов до діла:

— Ти мені от що поясни, друже Хайітбай: хто ви такі взагалі? Школярі чи просто колгоспники?

— Ми? Як би це тобі пояснити? — Хайіт почухав свій шишкуватий лоб. — Ми начебто і школярі і колгоспники, друже. Розумієш? Он там, бачиш, двоповерховий будинок стоїть? То наша школа. Там ми навчаємося. А після уроків працюємо, різні професії освоюємо.

— Невже?

— А саду нашого ти не бачив? Тридцять гектарів займає. Фруктів різних — сила. Половину їмо самі, а половину продаємо.

— А хто продає?

— Дівчата з десятого класу.

— Вони вміють торгувати?

— Звичайно. Наш директор Хурсандалі Шарафуддинович каже, що людина все зможе, як тільки захоче.

— От-от, я теж казав, а вони…

— Знаєш, Хурсандалі Шарафуддинович каже, що наші дівчата стануть чудовими продавщицями. Правда, спершу буде важко, а потім все піде як по маслу.

— Видно, у вас гарний директор, раз так каже.

— Ще б пак! А оце колись у нас біда скоїлася. Санобар-апа, що в десятому «Б» вчиться, торгувала в молочному павільйоні без халата. Наскочив санітарний контроль. Догану оголосили й оштрафували на п'ятнадцять карбованців.

— Бідна! Де ж їй узяти стільки грошей?

— Школа дасть. У нас є своя каса. Спільний фонд називається.

— Це ж як, спільні гроші, чи що?

— Так, ми ж усе гуртом робимо. Отож прибуток від ферми, баштанів і фруктових садів — наш прибуток.

— Добряче у вас! У такій школі вчитися, мабуть, сама втіха!

— Ще б пак! А у вас хіба погано?

— О-о! — махнув я рукою і втупився у корів, ніби це були якісь дивовижні індійські слони. Та й чим я міг похвалитися?

Були в нашому живому куточку два миршавих кролики. Один з голоду здох, а другий прогриз дерев'яну клітку і втік на волю.

Росли у нас у шкільному дворі десятків зо два дерев. Ніяких плодів на них я не помічав. Та й листя їхнє завжди було жовте, поточене якимись комахами.

Про це ж не розкажеш такому хвалькові, як Хайіт-бай?! Краще вмерти, ніж ганьбити свою школу.

— У нас також є що показати, але я не люблю хвалитися, — сказав я тихо.

— А кроликів ви розводите?

— Кроликів ми раніш розводили. Доки ферма була у нас маленька. А зараз розводимо цих… як їх… звірів із родини кошачих. Левенят і тигренят усяких привозимо прямо з Африки. Приборкуємо їх, а потім продаємо циркові.

— Справді? — роззявив рота Хайітбай. — А вони не кусаються?

— Ми їх тримаємо в залізних клітках. А на клітках — замки. От-от-такі, з твою голову будуть! А в нас іще й столярна майстерня є. Не майстерня, а ціла фабрика. «Імені фуганка і рубанка» називається. Одна людина десятьма верстатами керує. Конт… контвейєром працюємо.

Хайітбай зітхнув і похнюпив голову. Мені стало жаль його. І я вирішив трохи вгамувати свій запал.

— Що погано, — сказав я, — наша швейна і взуттєва майстерні не дуже добре працюють. Інколи брак випускають. Оцю ось мою новеньку сорочку пошили наші дівчатка. Бачиш, один рукав довший, другий — коротший. А комір — той узагалі від іншої сорочки.

— Ти що, в тебе дуже гарна сорочка, Хашимджане!

— Е, не кажи, друже! Якби постаралися — краще б могли пошити. Я ж то знаю… Тепер доведеться, мабуть, ш-штраф на них накласти. По п'ятнадцять карбованців.

По сих словах Хайітбай геть засмутився. Тоді я вхопив у руки лопату:

— Чого ж це ми без пуття базікаємо, Хайітбаю? Нумо працювати.

І я примусив свого нового знайомого хіба ж так побігати! Накидаю відро гною, а Хайітбай виносить надвір. Бігав він, як Чарлі Чаплін у німому фільмі.

Хлів і свинарник за півгодини вичистили. А коли скінчили роботу, я сказав:

— Дорогий Хайітбаю, а вам не треба ветлікаря?

Хитрий Хайітбай, певно, одразу збагнув, до чого я веду.

— Дорогий Хашимджане, — одказав він, — на фермі працює нас восьмеро. І всі ми будемо ветеринарами.

А якщо хтось хоче до нас, хай іде простим робітником, ласкаво просимо!

Е, ні, то вже цур! Мене на таку роботу не заманиш. Походжу тут ще, може, щось і трапиться підходяще.

Хайітбай виявився веселим і товариським, як і я. Він показав мені кишлак, а потім повів у швейну майстерню. Там працювали маленькі дівчатка, які ледве діставали ногою педаль швейної машинки. Перед ними на столі лежала купа дівчачих шкільних форм та шапочки із кролячого хутра, а також фартухи для збирання бавовни. Хайітбай сказав, що все це пошили дівчатка.

Мені найдужче сподобалися маленькі пухнасті шапочки з кролячого хутра.

— Можна мені взяти штук дві? — спитав я у Хайітбая.

— А навіщо вони тобі?

— На пам'ять. Я їх сестричкам подарую.

— Не можу я, Хашимджане, розпоряджатися шапочками. Вони не мої, вони спільні.

— А ти продай. Коли в мене будуть гроші, я приїду й заплачу тобі.

— Не можу, Хашимджане, не можу! — заблагав Хайітбай.

— Схочеш, зможеш, — одрубав я і схопив дві м'якенькі шапочки.

Хайіт злякано вчепився мені за руку. Я відштовхнув його, та, видно, дужче, ніж хотів: бідолаха посунувся