Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

— Нічого, товаришу, нічого, буває, — змирився я, помітивши, як він зніяковів. Потім обережно спитав: — Чи не сказав би ти, в якій ми країні?

— Що, що?

— Я питаю, як називається ця країна?

— Це не країна, а Голодний степ.

— Голодний степ? Який Голодний степ? Той, що в газетах?..

— Чому це — в газетах? Голодний степ у Голодному степу, от і все. Узбекистанська цілина.

— А що ви тут робите в полі?

— Бур'яни знищуємо.

— А чий це бавовник?

— Наш.

— Так-таки й ваш! Бреши, та верши.

Хлопчисько здивовано поглянув на мене і нічого не відповів.

— А як називається ваш колгосп? — не вгамовувався я.

Хлопчик вирвав кілька бур'янин з таким виглядом, ніби одривав комусь вуха. Потім крикнув:

— Дивись! Оце поле, — він обвів рукою довкола, — засіяли ми самі. Шестеро хлопців. Самі зорали, самі обробляємо і самі будемо збирати врожай. Всього тут десять гектарів землі.

— Зрозуміло. А агроном вам не потрібен? Я б…

— Ні, не потрібен, — рішуче похитав головою хлопчик. — Ми самі — майбутні агрономи.

Ця людинка, виявляється, не тільки нечемна, а ще й велика задавака.

«Самі» та «самі»! Ти ба, який герой! Бур'яни рвати і дурень зуміє. А от чи є в тебе диплом агронома? Отож-то й воно, що немає!

Я нишком пішов далі й незабаром натрапив на поле, густо всіяне рудими динями та смугастими кавунами. А неподалік зеленіли грядочки з цибулею й помідорами. Оце помідори так помідори: кожен завбільшки з мою голову!

Я пішов виноградником (прихватком покуштував двадцять два сорти винограду!) і опинився в якійсь загороді, обнесеній дерев'яним парканом. За ним кудкудакали і кукурікали сотні білих курей та півнів. Кругленька, як гарбуз, дівчинка сипала їм із плетеного кошичка зерно й солодким голосочком виспівувала:

— Путь-путь-путь!

Ач, розпутькалася! Полюбляє, мабуть, яєчка — диви як розповніла!

— Егей, дівчинко, чиї це кури?

Дівчинка мовчки дістала з кишені варене яєчко, обчистила його, упхала в рота й лише тоді обернулася до мене:

— Наші… А чиї ж іще?

— Куди ж ти яєчка діваєш? — вирішив я ушпигнути.

— У школу здаю. Дітям на сніданок.

— Гм-м… А всім же перепадає? Навіть двієчникам?

— У нас таких немає і не буде.

— А як будуть, тоді що?

— Слухай, іди-но ти своєю дорогою, базікало, — махнула рукою дівчинка-гарбуз і вкинула в рота ще одне яйце. — Ти мені всіх курей розполохаєш…

— Слухай, дівчинко, — сказав я, намагаючись бути якомога ввічливішим. — А зоотехнік вам не потрібен?

— Навіщо він нам?

— Буду вказувати вам, що, коли і як робити.

— Спасибоньки! Таких у нас і без тебе вистачає. — Дівчинка-гарбуз одвернулася і що є сили загукала: — Путь-путь!

У неї був такий пронизливий голос, що я затулив вуха й подався далі! Зупинився аж біля великих дерев'яних воріт. На голубій дошці було виведено білими літерами:

ТВАРИННИЦЬКА ФЕРМА ШКОЛИ-ІНТЕРНАТУ

ІМ. КРУПСЬКОЇ

Отже, в них є ще і своя ферма. Може, хоч тут повезе?

Я тихенько одчинив ворота і увійшов у двір ферми. Біля ясел, нудьгуючи, жували сіно вісім корів, у кутку порохкувало чотирнадцять і не худих і не гладких свиней. А три цапи, що тинялися біля корів, ті взагалі ледве переставляли ноги. Крім тварин, була тут ще людина, хлопчик з шишкуватим лобом. Він старанно згортав із землі гній і вдавав, що не помічає мене.

— А де ж вівці? — спитав я тоном господаря.

— Вівці на пасовиську.

— А кролики? Вони теж на пасовиську?

Шишколобий ніби й не почув мого жарту, але вирішив, напевно, вколоти мене:

— Кроликів ми тримаємо якомога далі від ослів.

— Такий анекдот я давно чув, — сказав я і знову спитав: — А чому у вас лише три цапи?

— По-перше, це не цапи, а кози. А по-друге, чого це ти до мене причепився? Сказано ж тобі, що кози і вівці на пасовиську!

— Значить, я глухий, раз ти сказав, а я не чув. Я подумав, що кози ваші похворіли і передохли. Телят, телят ваших теж не видно. Чому, друже?

Шишколобий сердито махнув рукою, узяв віник і відро й пішов до свинарника. Відійшовши трохи, він обернувся і показав мені язик.

— Заховай свій довгий червоний язик, поки я його не вирвав.

Хлопчисько здивовано зупинився.

— Це що — мій язик?

— Саме так.

— Твій треба б вирвати. Надто багато дурниць меле. — Він оскирнувся й додав: — А ще було б краще, якби ти взяв та й допоміг мені.

— Ну, що ж, це залюбки.

Я вмить стяг із себе свою новеньку сорочку й закасав холоші.

— Показуй, що робити. Шишколобий раптом задумався.

— Стривай, а ти часом не гість?

— Не часом, а справжній гість. Приїхав здалеку.

— Он воно що! Так би одразу й сказав, що знайомишся з нашим господарством.

— Так воно і є. Знайомлюся з вашим господарством.