Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

легко скочив на тротуар. Хряснули дверцята, загуркотів мотор, і таксі щезло за рогом, у потоці машин, що безперервно котилися магістральною Унн-Вінер. Молодик обсмикнув свій бездоганно випрасуваний костюм, поправив краватку кольору достиглого помаранча і, скосивши очі з-під темних окулярів, в одну мить оглянув вулицю, перевіряючи, чи нема за ним «хвоста». Зробив це швидше за професійною звичкою, бо видимої причини для того не було: Прейсінгштрасе в цей ранній час була безлюдною. Попереду, за липами парку, бовванів міст Максиміліана, позаду, за парапетом набережної, тьмяно виблискував Ізар.

Молодий чоловік підійшов до парадного входу, проте перш ніж натиснути на біленьку кнопку дзвоника, дістав з кейса букетик прим'ятих фіалок і заходився розправляти пелюстки. Тим часом двері відчинилися, і на порозі постав вусатий швейцар.

— Вам кого? — маленькі допитливі очиці уважно обмацали прибулого.

— На мене чекають… — Молодик впевнено ступив крок до дверей, проте швейцар навіть не ворухнувся.

— Хто?

— Барон Торнау і Гуго фон Глевіц, його компаньйон…

— Ви Кебот Єнсен?

— Та-ак…

— Проходьте. — Швейцар уклонився і відступив назад, на його червоному обличчі з'явилася, подоба посмішки.

«Цей тип схожий на прусського фельдфебеля. Ну й порядки, хай йому біс! Фірма ще тільки спинається на ноги і мала б дбати про враження, яке справляє на відвідувачів часом зовсім непомітна деталь. Та, мабуть, ці молоді німецькі бізнесмени ще не набули потрібного досвіду. Все це у них попереду, а зараз головне те, що за ними стоїть не лише капітал покійного фельдмаршала Торнау, але й мільйони братів Стінесів і навіть банки самого Рокфеллера». З такими думками молодий чоловік увійшов до приймальні й кинувся цілувати ручки білявій секретарці, що вже виходила з-за столу йому назустріч.

— О-о… Фрейлен Юто! Ви… — Він зробив жест, який мав означати, що йому бракує слів, аби розказати світові про її чарівність. — Ось, візьміть фіалки.

— Дякую… Які чудові квіти!

— Це тільки ваша ніжність робить їх такими.

Вона нюхала квіти й радо посміхалася. Він замилувався нею.

— За що?! Ні, ви скажіть, за які гріхи ви спопеляєте мою душу?

— ?..

— Юто, ваша краса…

— Знаю. — Вона опустила квіти у вазочку. — Моя краса може рівнятися лише з моїм розумом. Не витрачайте високих слів, містере Кебот, вони можуть вам знадобитись у розмові з дирекцією фірми.

— Фрейлен Юто, коли я бачу вас, у мене паморочиться в голові… Я забуваю про все на світі.

— Що ж, змушена вам нагадати. На вас чекають мої шефи. Вже п'ятнадцять хвилин…

— Вони тут? — запитав пошепки.

Юта показала очима у бік кабінету генерального директора.

У кабінеті за круглим столом, що стояв біля широкого венеціанського вікна, сиділо троє. Єнсен привітався. Йому вказали на канапу, що містилася трохи віддалік од столика. Це якось одразу нагадало молодому чоловікові про його місце. Він чемно присів на краєчок і, розгорнувши свого кейса, вийняв з нього листа в довгастому сірому конверті й одразу підвівся.

— Панове, я не наважився б турбувати… Лист, який я отримав із Штатів від мого шефа, містера Петерсона, стосується фірми «ХАМАГ», вашої фірми, панове… — Він подав листа генеральному директорові.

— Хто такий цей Петерсон? — запитав Гуго.

— Містер Петерсон керує бюро інформації при штаб-квартирі корпорації «Брати Стінеси і К°», — уточнив Кебот і вмовк, спостерігаючи за тим, як змінюється обличчя Хорста Торнау, як напружено слідкують за цією метаморфозою генерал і директор-розпорядник. Агент корпорації Кебот Єнсен мав добрий вишкіл і знав, як багато можна прочитати на обличчі людини, яку зненацька приголомшила несподівана новина. Барон мав тонкі риси і манери інтелігента не в першому поколінні, проте приховувати своїх почуттів ще не навчився. Обличчя його в цей час було більш промовисте, ніж слова, які він вимовить після того, як закінчить читати. Коли відверто, Єнсен співчував баронові. Цей чоловік чимось імпонував йому. На його блідому обличчі світилися розумні, чесні очі. Він був вродливий. Такі чоловіки подобаються жінкам. У них присутня істинна, небутафорська романтичність. Вони, щоправда, не вміють витримувати ударів, але, мабуть, саме тому й жаліють отаких жінки. На бізнесмена цей барон аж ніяк не походив, хоча за ним тяглася слава, може, навіть занадто спритного ділка, котрий не погребував і фальшивими грішми. То, мабуть, правду кажуть, що чорт, коли хоче, щоб його не знайшли, ховається під крилом у ангела.

— Панове, цей лист! — Хорст обвів присутніх гнівним поглядом. — Та це просто…

— Не поспішай з висновками, Хорсті, — зупинив барона Глевіц і, повернувшись до Єнсена, м'яко промовив: — Даруйте, шановний… нам треба порадитись.

Кебот зрозумів: його виставляють за двері. Взявши свого кейса, зиркнув на генерала. Той опустив очі.

— Я не мав наміру… але генерал так просив мене. Зрештою, цей лист адресовано мені… Так що вибачте, коли я що не так…

— Ви все зробили правильно, містере Кебот, — буркнув генерал. — Зачекайте в приймальні. Ми вас покличемо.

Агент корпорації по-дитячому надув губи і вийшов за двері.

— Що трапилось, Хорсті? Що тебе так вразило в листі?

— Ти почитай! Це завуальований ультиматум! Вони погрожують перекрити нам кисень! — Хорст Торнау посунув листа до Гуго і встав.

— Ну, навіщо сприймати все так трагічно, любий бароне, — генерал Керк теж підвівся. — Я читав цього листа й нічого такого там не відчув.

— Це тому, що йдеться не про ваші гроші! — різко кинув Хорст і відійшов до вікна. Прочинив вікно, свіже ранкове повітря ввірвалося до кабінету. Тієї ж миті в щибці Хорст побачив Гуго й Керка, вони перезирнулись, і Глевіц повернувся до нього.

— Хорсті, візьми себе в руки. Навіщо ти ображаєш нашого друга. Я теж думаю, що… По-перше, це ще не офіційний документ, а лише приватний