Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

Бандера, про службу безпеки, поставлену вождем головне на охорону власної персони. Коли б не одібрало йому язика там, у кабінеті Гелена, сказав би про все, та чи допомогло б? Зараз він навіть радий, що промовчав. По роздумах операція з усуненням Бендери вже не видається йому нездійсненною. Ось сидить перед ним Фурман, він повинен реалізувати його задум. Ні, коли вже питання стоїть так гостро, треба довести всім, що Карл-Гайнц Лютценберг ще на щось здатний. Не все ж життя тягти лямку ординарного поліцейського шпика, можна спробувати піднятися й вище. Тепер, коли федеральна адміністрація ще тільки-но формується, послуга Геленові, а особливо Оберлендерові, може обернутися для нього вагомим підвищенням. Усі ті думки снували в його голові, поки він смакував духмяну каву і придивлявся до Фурмана, намагаючись визначити, чи здатен він до виконання плану знищення Бандери, щоправда, ще не до кінця розробленого.

— Пийте, пане Фурмане, Хільда знається на справжній каві…

— Дякую, — відказав агент. Йому хотілося додати, що хоча кава й поновлює сили, проте не може вгамувати його жадоби помститися людині, яка так підступно кинула його на міни. Він сподівався, що його шеф якось відгукнеться, а можливо, й допоможе «віддячити» Ярому, але той був націлений на інше.

— Скажіть, як влаштовано побут Бандери? Ви його особистий охоронець, тож повинні знати кожен його крок. — Карл-Гайнц Лютценберг обережно поставив порцелянову чашечку на лискучу поверхню низького столика.

— Що можна сказати про його побут? Як на мене, то він у нього не влаштований зовсім. Складається враження, що він і сам не знав, де буде обідати, вечеряти, де спати ляже. Якоїсь закономірності годі шукати. У штаб-квартирі може бути призначено нараду, важливу зустріч, званий обід, там на нього чекають, а він тим часом десь у чергової коханки. Він панічно боїться замаху, всюди йому ввижаються терористи.

— Професійна хвороба… Але тоді він повинен боятися й їсти, пити з незнайомих рук?

— Саме так. Їсти йому готує охоронець. Навіть у гостях Бандера приймає їжу і вино лише від нього.

— А хто він, цей охоронець?

— Дмитро Миськів, має років тридцять п'ять, українець із Підкарпаття. Економічний референт, а простіше, керує їдальнею на Цеппелінштрасе. В контакти ні з ким не вступає, але любить випити, любить дівок і гроші.

— Це добре. А якби ви…

— Що ви маєте на увазі? — сіпнувся Фурман.

— Ну, якби ви підсунули йому оце. — Лютценберг вийняв із коробочки і поклав на столик крихітну капсулу. — Це не звичайний ціаністий препарат. Діє не зразу, а лише через кілька годин після того, як потрапить у шлунок.

— Ви приготували це для Бандери?!

— Бандеру треба прибрати з дороги…

— Та ви що? Це неможливо! Кожного, хто наважиться, есбісти роздеруть на клоччя. Ні, ні, пане Лютценберг, це неможливо, принаймні для мене! Та й Миськів ніколи на таке не піде, він фанат!

— Дамо добрі гроші — піде, а гарантуватимемо безпеку — побіжить. Нам з вами доручено розробити план. Добре, щоб усе те сталося на Цеппелінштрасе. Справа має виглядати так, ніби Бандеру спровадив на той світ хтось із його поплічників. А ще ліпше, такий, на якого можна було б показати пальцем, як на агента червоних. Варіант ідеальний. Однак усе це за умови, що федеральна служба лишиться поза підозрою.

— Не знаю, як те можна зробити.

— Досить того, що я знаю. Є одне влучне прислів'я: «Без труда нема плода». Вам належить заприятелювати з Миськівом. Раз-другий запросити його на шнапс, познайомити з гарненькою жіночкою, а вже потім… За себе не хвилюйтеся, вас ми виведемо з гри перед тим, як буде проведено акцію. За виконання наших доручень матимете досить грошей, аби перебратись у Штати і зажити справжнім життям. Чи подобається вам така перспектива, пане Фурман?

Що він міг на те сказати? Зрештою, помста Бандері — це помста Ріко. А от про інше життя… Тихе, тепле місце, воно сниться йому щоночі. Та хіба такі, як він, можуть сподіватися? Скільки себе пам'ятає, тікав, ховався, міняв прізвища, житло, міста і навіть країни. На Волині вважався німцем, у Німеччині українцем… Мабуть, тільки в Штатах буде американцем, та й там, кажуть, така розкіш немало коштує. Великі гроші! То лише на словах гер Лютценберг обіцяє золоті гори, а як до діла…

— Ви мовчите? Вам щось не подобається?

— Я думаю, гер Лютценберг…

— Про що, коли не секрет?

— Непросте завдання випало нам з вами. Дайте мені якийсь час подумати… Маю прикинути, хто, де, за яких обставин може виконати цей атентат.

— У вас є два тижні. За цей час маємо скласти детальний план. На цьому й закінчимо. — Лютценберг підвівся. Пильно поглянув на свого агента й раптом спитав: — Ви хотіли ще щось сказати?

— Заприятелювати з Миськівом мені буде важче, аніж, приміром, Стефану Ліппольцу. Це мій давній знайомець. Ми обидва з Волині. Зараз він тримає гаштет на Штефансплаці. Миськів товчеться там вечорами. Увага до економічного референта з мого боку виглядатиме неприродно, коли не підозріливо, адже ми, драбанти, ніколи не буваємо присутні за тими столами, за якими обідає Бандера й які обслуговує Миськів. А Ліппольц має контакти: постачає продукти, всілякі там делікатеси для вождя і його родини. В гаштеті Дмитро завжди сидить біля стойки і розмовляє лише з Стефаном. Ліппольц проходив вишкіл разом зі мною. Гадаю, він добре відомий федеральній службі безпеки.

— Помиляєтесь… — не зовсім впевнено заперечив гер Лютценберг, — але я вам вдячний. До Ліппольца ми придивимось пильніше, проте це не знімає відповідальності з нас.

— Я розумію… Часу обмаль, та що вдієш… Я подзвоню вам, тільки-но щось…

— До зустрічі, пане Фурмане.

Таксі зупинилося на тихій Прейсінгштрасе, біля двоповерхового особняка. Молодий чоловік у світлому, спортивного крою костюмі взяв з сидіння плескатий кейс, кинув водієві кілька марок і