Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

— Я давно маю потребу поговорити з вами в одній важливій справі, — сказав він, запрошуючи сідати. — А ви кудись зникли і ніяких вістей про себе… Вигляд у вас, наче ви з котами дряпались.

— Бандера послав нас вивернути з Ріко Ярого[6] гроші, які той без нього вибрав з їхнього спільного рахунку в Базельському банку.

— Заждіть. Де Базель, а де Гльогніц. Я розумію, ви збуджені, проте висловлюйтеся точніше…

— Ми мали знайти пана Ріко… Знайшли, а він каже, що гроші в замку Гльогніц… Поїхали…

— Це радянська зона.

— Так… Але нас мали відправити на той світ люди Ріко Ярого. Вони загнали нас на заміновану дорогу й розстріляли з кулемета! І все це з наказу пана Ярого… Він просто підставив нас під той кулемет!

— Яке свинство! Федеральна Республіка пригріла на своїх грудях банду вбивць. Я співчуваю вам… Ви стомлені. Давайте попросимо фрау Хільду приготувати нам каву з коньяком. Це добре поновлює сили.

Кава й коньяк з'явилися негайно, так ніби хазяйка тільки того й чекала, щоб поставити їх на журнальний столик перед гостем. Тільки-но вона вийшла з кімнати, залишивши по собі ледь відчутний запах парфумів, гер Лютценберг перейшов до діла.

— Нас давно непокоїть становище, яке склалося з проводом українських націоналістів. Ці добродії обрали Мюнхен своєю Меккою. За те, що вони тут коять, в Америці їх усіх давно б посадили на електричний стілець, а ми поводимося з ними так, ніби не ми, а вони тут хазяї. Гелен не раз намагався схилити Бандеру та його провід до співпраці з ними, і це врешті було б справедливою платою за нашу гостинність, але той працює на кого завгодно, тільки не на нас… З цим не можна змиритися!

— Цілком з вами згоден, — скориставшись паузою, згонив Фурман.

— Однієї згоди мало, треба діяти…

— Шановний гер Лютценберг, — засовався в своєму кріслі Фурман. — Я… Я, здається, робив усе, що від мене залежить. Чи не з моєї ініціативи ви заручилися підтримкою професора Оберлендера[7]?

Цим нагадуванням Фурман хотів убити зразу двох зайців: спертися на свої давні зв'язки з досить впливовою особою, що стала сьогодні близькою до урядових кіл республіки, й упередити удар, який крився в патріотичній риториці шефа. Однак, йому не вдалося ні те, ні друге. Карл-Гайнц Лютценберг був людиною впертою, і коли вже ставив перед собою якусь мету, то йшов до неї, не зважаючи ні на які перешкоди. Думки чи настрої агента його взагалі мало цікавили, а тим паче тепер, коли на карту поставлено власну кар'єру.

Оберлендера вони справді використали кілька разів саме з ініціативи Фурмана, проте чого досягли? Ефект виявився протилежний бажаному. Замість того щоб послухатися поради колишнього шефа «Нахтігалю» і схилитися до співпраці з федеральною розвідслужбою, Бандера мало не вигнав Оберлендера, ще й погрозив, що коли той і надалі буде тиснути на нього, то він, Бандера, викладе міжнародному трибуналові такі матеріали на шефа «солов'їв», що тому навряд чи вдасться уникнути лави підсудних. Лютценберг зміркував, що про все це агентові знати не варто. Не слід було Фурманові знати й того, що генерал-лейтенант Гелен[8] поставив перед ним завдання усунути Бандеру, як конкурента. «На східному небосхилі для американців повинна світити одна зірка, наша!» Лютценберг знав, що його шеф прагнув виставити себе і свою розвідслужбу єдино спроможною задовольнити цікавість американців до червоного Сходу. Наляканий професор Оберлендер прибіг до Гелена просити захисту. Кілька годин вони думали над тим, як повернути справу на краще, і несподівано дійшли висновку, що «Організацією українських націоналістів» керує не та людина. Кожен, хто б не прийшов на зміну Бандері, буде влаштовувати їх більше, аніж цей параноїк.

«Ви повинні прозондувати можливості, вивчити шляхи, підготувати безпомилковий варіант». Ці слова лисого хитруна, як називали поміж собою офіцери свого шефа, викликали такий переляк у нього, Гайнца Лютценберга, що, крім тупого «яволь, майн дженераль!», він не спромігся вичавити з себе жодного іншого слова. А варто було б сказати про глибоку конспірацію й постійну охорону, якими оточив себе