Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

У центрі гостросюжетного роману-трилогії — долі радянських людей, яких друга світова війна відірвала від Батьківщини й кинула в таємні лабіринти західних спецслужб, де зароджувалася політика американської адміністрації у повоєнній Європі.
На маловідомому фактичному матеріалі письменник досліджує процеси, що відбувалися в середовищі колабораціоністів усіляких мастей, зосереджуючи увагу на українській націоналістичній еміграції.
Духовні боріння, непересічні характери, патріотизм героїв роману художньо переконливо розкриваються саме в цій, завершальній книзі трилогії.

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Рецензент доктор історичних наук, професор В. П. ЧЕРНЯВСЬКИЙ

Художнє оформлення Б. О. ВОЛКОВА

Книга друкується за авторською редакцією.

На паперті собору апостола Петра в Римі, в натовпі, що вщерть виповнив велетенську, облямовану білою колонадою, площу, стояли двоє вже немолодих людей і слухали проповідь папи. Вони, як і всі, хто зараз був на площі, знали, бачили, чули, що святий отець промовляв з вікна, позначеного червоним килимком на мурованій стіні Ватікану, що голос його підсилюється схованими в колонаді гучномовцями, і все одно відчували трепет від його слів, неначе ті слова й справді падали з неба. Коли проповідь скінчилася й уся площа як один чоловік опустилася на коліна, стаючи під благословення тіароносного глави католицької церкви, лисий скривив тонкі губи:

— Мудра архітектура… Та колонада, холера, мов у пригорщі, тримає всю площу. Тут уже не випорснеш, ні…

— Святі отці в усі віки розумілися на мистецтві, — відказав, ревно хрестячись, другий.

Перший теж перехрестився і став на рівні. Натягнувши на лисий череп, що добре-таки прогрівся, темно-синій берет, чоловік якось одразу помолодшав і вже не виглядав на свої п'ятдесят років. Обтрушуючи рукавичками холошу штанів, сказав:

— То правда, розумілися… Коли церква — театр, що вже дві тисячі років грає одну й ту саму п'єсу, то інші мистецтва, скажімо, малярство, архітектура, музика мають слугувати її високій меті, як це робиться для сцени.

— Пане Миколо, я шаную ваш скепсис, проте згляньтесь… Адже стоїмо на паперті першопрестольного, — і, нахилившись до свого супутника, прошепотів: — Тут і каміння має вуха.

— Байдуже… Все одно нашої мови вони не розуміють. Однак, любий докторе, нам час поквапитись, а то ще запізнимось на аудієнцію.

Вони зійшли з паперті й, пробиваючись крізь натовп людей, що повільно розходилися з площі, попрямували до воріт Ватікану. Дорогою мовчали. Проте, коли підійшли до брами, вхід до якої охороняли гвардійці в кумедних жовто-зелених середньовічних костюмах, лисий звернувся до пана доктора:

— Ви б, Іване, якось зорієнтували мене, бо я не дуже знаюся на тутешніх звичаях.

— А що, власне, цікавить?

— Ну, хоча б цей монсеньйор, що забажав говорити з нами. Хто такий? Чим опікується?

— Їх еміненція кардинал Альфредо Оттавіані[1] опікується справами східної католицької церкви, — відповів отець-доктор, а сам подумав: «Уміє пан Лебедь[2] вдавати э себе неофіта. Так непомітно, так хитренько поверне розмову, ніби й справді вперше переступає поріг Ватікану. За кого він мене має? Адже знає, що про всі його таємні кроки через цей поріг кому-кому, а мені достеменно відомо. Бо хто ж, як не я, нашіптував йому про цей поріг од самого Львова. А хто шукав йому тут, у вічному місті Римі, високих протекторів, які пов'язали його з представниками американської політичної розвідки. Це вже потім не без її допомоги він чкурнув за океан одним з перших. Ні, дивну вдачу мають пан провідник…»

У вестибюлі їх зустрів худорлявий чернець і повів коридорами. Обличчя ховав під глибоким каптуром, проте щось ніби знайоме майнуло в постаті, в тому, як він ішов не оглядаючись, наче відчував прибулих спиною.

— А чи не знаєте часом, — стишивши голос, спитав Лебедь, — з якого це приводу згадали про нас?

— Про нас тут ніколи не забувають, — ухилився від одвертої відповіді отець-доктор. Його вже починала дратувати вдавана простакуватість пана Лебедя. Справа в тому, що отець-доктор Іван Гриньох