Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

переговори з гітлерівцями. Стає віце-президентом УГВР (Української головної визвольної ради) і головою її закордонного представництва. Мабуть, найвищу характеристику о. Гриньоху дав К. Паньківський, представляючи його, як «одного з найвидатніших і найактивніших членів проводу ОУН-б і УГВР»: «Він ніколи не був ані заарештований, ані переслідуваний німцями, а навпаки, під час перебування Бандери в концтаборі, був з німцями в легальному контакті». ">[3] був віце-президентом тієї самої визвольної ради, де міністром закордонних справ був Лебедь. Працювали вони ніби в злагоді, одностайно виступали проти своїх політичних супротивників, завжди спільно приймали відповідальні рішення, та в їхній роботі була одна обставина, яка не давала спокою панові доктору, хоча про неї він ніколи й ніде не згадував. Пан «міністр» жили в Штатах і лише наїздили до Європи, а отець-доктор гнув горба в Мюнхені — на щоденній організаційній роботі: готував агентуру для боївок, що йшли до краю, копирсався в брудній білизні організаційних чвар. То викривав бандерівський кіш, а то мельниківський, постійно нацьковуючи одних на одних, натужно видобуваючи з того хоч якийсь зиск для визвольної ради. Гуртував навколо УГВР[4] інтелектуалів руху, вербував під її прапори нових і нових рекрутів. Роботи виснажливої, клопітної було до біса, та отець-доктор згоден був тягти й важчого воза, аби не ця дошкульна зверхність, що приховується в пана Лебедя під машкарою доброзичливості й товариськості. Якось так, холера б його забрала, вміє себе поставити, що, хоч ти в його очах ніби й розумний, а все-таки дурніший за нього. Це пекло душу панові доктору, і він плекав надію, що настане час, коли все те кине в збляклі очі пана Миколи. Потаємною мрією Івана Гриньоха ще з тих часів, коли він з волі митрополита Андрія Шептицького став капеланом «Нахтігалю», було видертися нагору, видерти владу з рук цих недоумків, недовчених поповичів, і, зібравши навколо себе розумних освічених людей, повести боротьбу за чолове місце не лише в організації націоналістів, але й за владу на всій соборній, самостійній Україні. Бо, як писав у своєму посланні його духовний патрон Шептицький: «З волі всемогутнього і всемилостивого бога в трійці єдиного почалася нова епоха в житті державної, соборної, самостійної…» Ох, ох, як недовго тривала та епоха. Бо той миршавий Стецько з чорненькими вусиками «а-ля фюрер» разом із своїм Бандерою не змогли повести справу як слід. З волі бога сталося зовсім не так, як гадалося…

Вони йшли довгими коридорами, долали похмурі сходові марші, повертали, прошкуючи за худорлявим ченцем, то ліворуч, то праворуч, поки зрештою не опинились у досить просторій і світлій приймальні. Чернець показав їм на розставлені вздовж стін, оббиті червоною шкірою, стільці і, не зронивши й слова, заходився перегортати на столі якісь папери.

— Небагато живуть, — озираючись по кімнаті, мовив Лебедь.

— З волі божої, з його заповітів…

— Не смішіть мене перед аудієнцією, отче…

— Щось у вас сьогодні зранку веселий настрій.

— Передчуваю, матимемо користь від розмови з монсеньйором Оттавіані. Мені наснились таргани, а це, як відомо, до великих грошей…

— Дай боже, дай боже… — перехрестився Гриньох. — Гроші не завадять. Такі скрутні часи настали, витрати зростають, а прибутків катма. Така була надія на ті фунти та долари… А виявилось — пусте…

— Е-е… Не кажіть, Іване. То щось та важить. По-перше, на тому ми таки завалили Бандеру, а по-друге…

— І перше, й друге, й третє…

Чернець поглянув на годинника, підвівся й зник за дверима кабінету. Гриньох, який у його присутності стримувався, сказав уже на повен голос:

— Поквитатися з Бандерою нам не дають. Ми з вами на що сподівались? Міжнародна фальшівня, всесвітня ганьба Степанові та його попихачам, а вийшло що? Пшик…

— Ті, хто дали нам матриці, не хочуть, аби їхні імена терли в пресових жорнах.

— Гадаю, тут не лише це. Керк не зацікавлений у повному знищенні бандерівського проводу. Посварити, зіткнути лобами, нацькувати, і поки ми там гриземося між собою, легко брати від нас і від них що треба: людей на вишкіл і розвідувальну роботу в краї, потрібну інформацію…

— За це вони платять нам гроші, й немалі. Ми співпрацюємо з американцями на паритеті. Воші допомагають нашій боротьбі, ми допомагаємо, чим можемо, їм, але ми самостійні…

— Це вже ви, пане Миколо, взялися смішити мене, — цілком серйозно й навіть трохи сумовито зауважив Гриньох. — Пам'ятаєте, в сорок першому німці показали нам, як вони розуміють співпрацю й паритет. Самостійність, уряд — то все лише обіцянки, якими заманювали до співпраці, а на ділі велика дуля і наказ сидіти при нозі, як тому вишколеному псові, що має кидатися на ворога лише з волі хазяїна. Отака в нас співпраця і з американцями. Зараз їм вигідно нашими руками усувати Бандеру, завтра його руками усуватимуть нас.

— Такого не буде! — скипів Лебедь.

— Чому?

— Тому що з Бандерою ніхто не хоче мати справу.

— Помиляєтесь… Ой, помиляєтесь. Маю відомості, що саме їхній провід генерал Керк замислив підняти до неба. Я ще не дістав подробиць тієї широко закроєної операції, що покликана піднести бандерівський кіш до вершин світової слави, але напевне знаю, що така операція розроблена. На нас з вами вже, мабуть, махнули рукою, коли дозволяють федеральній поліції підкопуватися під нашу фальшівню на Фіріхштрасе.

— Виходить, нас під ніж неслави, а їх… Хто ж це так мудро обернув?

— Ваш любий Керк, на якого ви