Олесь Григорович Ільченко - Смертельний круїз

Судно гуло: шум вітру й удари хвиль ставали дужчими, страшнішими. То прийшов справжній шторм. Яхту почало хитати з боку на бік, з носа до корми…

— Ігорю, друже, — Сашко посадив його на диван. — Я тебе прошу: візьми себе в руки, тримайся… Ти чуєш мене?

— Так… — у якомусь трансі відповів Ігор. — Усе скінчилося: Насті немає… Давайте перенесемо її до каюти…

— До твоєї? — глухо запитав Андрій.

— Так, до нашої каюти, — ледь чутно відповів Ігор.

— А як же ти… — розгублено почав Сашко, — з нею будеш?

— Я перейду до каюти Максима, — байдуже відповів Ігор.

Андрій, Ігор і Сашко взяли Настю на руки і поволі понесли її до каюти, де вона ще недавно жила зі щасливим хазяїном яхти, хазяїном кількох фірм, хазяїном самого життя, як йому здавалося…

Слідом ішли вкрай пригнічені, перелякані, заплакані Оксана й Наталя.

Настю ледве вклали на ліжко — яхта вже добряче гойдалася, і тіло дівчини важко було втримати, стоячи на підступній, хисткій підлозі корабля. На нещасну Настю накинули її напівпрозору вечірню сукню… Потому всі вийшли з каюти, де тепер, до прибуття в порт, мало лежати тіло.

У коридорі, коли яхта несподівано сильно лягла на бік, друзі насилу змогли втриматися на ногах. Оксана і Наталя вхопилися несамохіть за хлопців, які зуміли зберегти рівновагу.

— Що це?! — злякано запитала Оксана.

— Очевидно, капітан змінює курс нашого корабля… — сказав Сашко.

— За такої погоди, серед хвиль, шукати людину в морі неможливо… — втомлено мовив Андрій. — Тепер уже пошуки не мають жодного сенсу…

— Піду до каюти, — Ігор говорив неприродним голосом, дивлячись кудись крізь друзів, у простір. — Тільки візьму щось випити…

— Що ти задумав, Ігорю? — тремтячим голосом запитала Наталка.

— Не чіпайте мене! Ніхто! — сердито попередив Ігор. — І не заважайте мені. Інакше я теж до ранку не доживу. А мені ще необхідно з усім і з усіма розібратися…

Усі злякано принишкли, а Ігор, не обертаючись, пішов собі коридором, хитаючись в унісон з яхтою. Друзі лише почули дзенькання пляшок, потім гуркіт дверей, які зачиняв за собою Ігор, клацання замка.

Сашко, неначе збагнувши щось, кинувся вслід за Ігорем. Він підбіг і зупинився перед дверима каюти Максима, в якій зачинився Ігор.

— Ігорю, Ігорю! — гукав Сашко, стукаючи в двері. — Ти чуєш мене? Не зачиняй дверей на замок, я тебе прошу! Не зачиняй!

— Ідіть геть! — почулося із зачиненої каюти. — Геть! Усі!

— Мабуть, йому справді краще побути самому, — сказав дівчатам Андрій.

— До кают-компанії я не піду! — раптом заявила Наталя.

— На верхній палубі вітер і хвилі… — нагадав їй Сашко.

— Ходімо до їдальні, чи як вона зветься на кораблі… — безнадійно мовила Оксана. — Я не можу залишитися на самоті. Мені страшно…

— Так, справді, — поспішив підтримати Андрій. — І попросимо гарячого чаю. Бо так і з глузду з’їхати можна…

— Замовкніть усі! — почувся за дверима голос Ігоря і дзенькіт чогось розбитого. — Ідіть звідси!

— Боже, що ж це він… — насилу сказала Наталя. — Ох, як мене нудить…

— Це, мабуть, від хитання яхти, — пояснив Сашко. — Не думай про це, не зосереджуйся. А то може початися морська хвороба. Ходімо.

— А на чому ж мені зосереджуватися?! — істерично вигукнула Наталка. — На Насті?!

— Наталю! Стоп! — схопив її міцно Андрій. — Візьми себе в руки. Зараз поп’ємо чаю… Дізнаємося в капітана, коли прибуваємо в порт.

— Наталочко, тримайся, — просив Сашко. — Я тебе благаю!

У розкішній їдальні яхти, прикрашеній дзеркалами і панелями з коштовних порід дерева, Андрій, Оксана, Сашко і Наталя сиділи мов на голках. Вони намагалися влаштуватись якнайзручніше, та попри все, їм було незатишно, навіть страшно…

— Я зараз що-небудь замовлю… Чаю, а може, какао? — намагався бадьоритися Сашко. — Десь тут був дзвінок…

— Яке какао під час такого шторму! — нервово мовила Оксана. — Яхта немов збожеволіла…

— Нехай, нехай, — відгукнувся Андрій. — Сашку, замов, попроси що-небудь…

Сашко знайшов кнопку виклику стюарда й подзвонив. Наталя прихилилася до нього.

Оксана сиділа дуже рівно, неприродно бліда, і, здавалося, після своєї репліки не звертала ні на кого уваги. Андрій, чекаючи на прихід стюарда, зітхав, схиливши голову.

Нарешті до гостей прийшов Григорій.

— Заміняю Михайла, як ви розумієте, — пояснив матрос. — Кім уже закінчує готувати обід…

— А хто-небудь хоче їсти? — запитав Андрій.

Усі мовчи заперечливо похитали головами.

— Принеси нам, Григорію, просто міцного чаю, — попросив Андрій. — Бо це хитання…

— А мені ще лимонного соку з водою, — додала Наталя. — Може, полегшає…

— Так, до плавання в шторм треба звикнути, — погодився Григорій і пішов, а Сашко почав міркувати вголос.

— Може, то серце в неї? — дивився він на товаришів. — Чи інсульт який? Але ж Настя була здоровою людиною… Не розумію.

— Тут лише лікарі можуть щось до пуття сказати, — зітхнув Андрій. — Усе це жахливо…

— Насті вже однаково, — чужим голосом озвалася Оксана. — Я не вірю, що вона раптом отак узяла й померла. Це хтось із екіпажу вбив її.

І Максима також. Тільки його встигли за борт викинути.

— Справді? — тремтячим голосом запитала Наталя й безпорадно подивилася на Сашка з Андрієм, неначе вони могли підтвердити їй слова Оксани. — Але хто? І навіщо? Настя й Максим нічого поганого нікому не зробили…