Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

От крилань уже набрав висоту, і раптом діти побачили, як він, скособочившись, різко ринув на землю. Всі сторопіли, а коли отямилися, кинулись до нього.

Розпластавши могутні крила, дрофич нерухомо лежав на золотавій стерні.

Наталка кинулася до нього.

— Що з ним? — бідкалася вона.

Васько припав вухом до пташиних грудей, затамувавши подих, довгенько слухав.

— А-а-а-а, — махнув він рукою. — Дудак мертвий. — Потім якимсь відчайдушним рухом зірвав з перенісся окуляри, поспіхом запхнув їх у кишеню і відійшов од гурту. Славко бачив, як він тихо плакав. Прозорі сльозинки котилися по його щоках, на мить зупинялися на губах і капали на куртку. Наталка теж поквапливо витерла сльози.

Всіх вразила загибель могутнього птаха…

Шукачі скарбів й не почули, як повернувся дядько Юхим. Коли він підійшов до гурту і побачив дудака, то лише тихо вимовив:

— Ой лелечко, лихо ж яке!

Йому розповіли про все, що сталося.

— Уявіть собі, діти, таке. До вашого двору вдирається самоскид і скидає під вікна усяку негідь. Що б ви робили?

— Під вікна? Та ми б його…

— От-от, але ж цього не можуть зробити, приміром, синиці або зайчики-вухані… На жаль, не можуть, — тихо мовив водій. — А люди скидають у домівки птахів та звірят, у вітроупори, залізяччя, добрива, отрутохімікати… Від цього ой як терплять звірятка й пташки, великі й малі. Отак загинув і цей дудак — окраса наших степів. Слухайте мене, діти, уважненько. Давайте присягнемо над мертвим дудаком, що ніколи не засмічуватимемо вітроупорів. І давайте сьогодні ж попросимо наших дідів, батьків, братів також не робити цього…

— Клянемося! Клянемося! — пролунало над степом.

І тоді дядько Юхим сказав:

— А знаєте, діти, є в мене на прикметі один чоловік. Він, певно, зуміє оживити вашого дудака.

— Що? Як? — почулося звідусіль.

— А отак — дрофич підведеться і стоятиме у шкільному музеї. Людина та зробить з нього опудало. Зрозуміли?

— Заспиртує, — уточнив Пташечка.

— Нехай буде по вашому — заспиртує. Дідок-опудальник живе не так і далеко, у Воскресенці, — вів далі водій. — Звуть його Сафрон-поштар. Колись, іще юнаком, блукав він з експедицією вчених по сибірській тайзі. Отоді й навчився робити опудала та й багато чого узнав про птахів. Що він робить з ними — не довелося мені бачити. А от опудалами його милувався в музеї. Птахи — мов живі. Завтра вранці я поїду в справах у той бік, то привезу до вас діда Сафрона.

…І от шукачі скарбів ждуть діда-чародія… Довго ждуть. Дехто вже засумнівався, чи взагалі він приїде.

— Вр-р-а-а!! Дідусь чимчикує! — несподівано зарепетували хлопчаки, що визирали у вікно, й одразу ж кинулися назустріч довгожданому гостю.

Аж ось розчинилися двері, і на порозі постав присадкуватий дідок.

Зайшовши в клас, він ураз по-військовому виструнчився.

— Здорово, молодята! — гучно привітався.

Діти дружно відповіли.

Старий приніс із собою величеньку валізку. Поклав її на стілець, який приготували для нього, а сам, стоячи, став уважно оглядати дітей.

Славці відразу сподобався дід — вусатий, сива борідка, жваві сірі очі дивляться трохи насмішкувато.

Намилувавшись дітьми, дід ступив до столу, на якому лежав птах.

— Чи ти ба, який здоровань! — вигукнув захоплено. — Нічого не скажеш, гарнюк. Не доводилося ще такого бачити. Напевно, всі двадцять п’ять кілограмів затягне.

— А чого не тридцять? — пожартував хтось, але на нього зацикали: не заважай, мовляв.

— Тому, горобенятка, що двадцять п’ять кілограмів — то гранична вага дудаків, важчого ще ніхто не зустрічав. Ну то що, може, розпочнемо? — запропонував дідок, і в очах у нього застрибали бісики. — Ну, хто з вас сміливий, мені потрібен буде помічник.

— Хай Васько! — загукали навколо.

До столу повагом підійшов товстун Пташечка.

— О, помагач підходящий! — усміхнувся дід. — Ану, хлопче, потримай ось так крило, — попросив він.

Діти притихли і, затамувавши подих, чекали, що зараз опудальник дістане зі своєї торби отакенний шприц, кольне разів зо два птахові під ребра і заспиртує його. І залишиться дрібничка — поставити дудака на дошку і віднести тоді у шкільний музей.

Насправді ж розпочалося щось зовсім інше, незрозуміле…

Васько тримав крило, а дід-поштар дістав з кишені окуляри і почав дмухати на них. Хукав так, ніби тримав у руках гарячу-прегарячу картоплину, а тоді ще довго тер носовиком скельця. Врешті він начепив окуляри на носа. Потому повагом вийняв з валізки стрічку-метр і заходився навіщось виміряти дудака вздовж і впоперек. Міряв крила, ноги, дзьоб, шию і все записував, а тоді ще й зважив птаха на кантарі. Затяг здоровань двадцять чотири кілограми сімсот грамів.

— Дещицю до найвищої ваги не дотягнув, — відзначив опудальник і додав: — А тепер час братися за діло. —

І почав діставати з валізки і розкладати рядочком на столі різні інструменти.

«І навіщо дідові оті речі?.. Наче він лаштується лагодити чоботи, а не спиртувати птаха», — розмірковував Славко, стежачи за тим, як дід викладає на стіл молоток, швайку, ножиці, дріт. Зрештою він поклав і шприц, але зовсім маленький, схожий на той, яким шкільна лікарка Марія Тарасівна робить їм уколи. Хіба таким інструментом заспиртуєш отакенного птаха?

За кожним рухом опудальника пильнували десятки очей.

— Кожен птах, діти, великий чи малий, — ще не до кінця розгадане людиною диво природи. Ми повинні все знати про кожну пташку, яка потрапляє до наших рук… А ще скажу таке: дудак — рідкісний птах, до того ж — найбільший в Європі. Його вчені у всьому світі занесли до Червоної книги.