Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

До книжки увійшли три повісті: «Знахідка на все життя», «Бухта Солодкого коріння» та «Країна інкурів». У двох з них розповідається про сучасних хлоп’ят та дівчаток працьовитих та допитливих, а повість «Країна інкурів» — про далеких наших предків, що жили колись у степах Приазов'я.

Тієї пори, коли привільний таврійський степ полум’янів соняхами і гороїжився пшеницями, стежинкою йшов чоловік Подорожанин, худорлявий старий, був одягнутий аж ніяк не по сезону. День стояв спекотливий, а на ньому — важка брезентова куртка, такі самі штани, на ногах — похідні черевики з товстелезними підошвами. Лише голову його прикрашав солом’яний бриль, які носять влітку. За плечима він ніс вицвілий заплічник.

Навкруги, доки око сягне, розлігся неозорий колосковий обшир. Безгоміння оточувало мандрівника: жнива ще не розпочалися. Степову тишу порушували тільки жайворони, що подавали голос з синього-синього неба — таке небо буває лише на півдні.

З усього було видно, що чоловік уже давно в дорозі, — він важко переставляв ноги, а його одяг був припорошений степовим пилом.

Крокуючи вздовж пшеничного поля, чоловік жадібно оглядав наїжачене колосся, а його було — як піску на березі моря. Він ішов та йшов, щось шукаючи. А шукав він один-єдиний колосок. Який, спитаєте ви? Він і сам не знав, бо ніколи й не бачив його, хоча вже давно малював в уяві свою знахідку до найменших подробиць. Той колосок повинен триматися на міцному стеблі, повненький, булавоподібний, ще й чотиризерний і обов’язково вусатий. Цей вусатий красень матиме не більше й не менше — рівно сорок вісім зернят, і будуть вони золотаві, з червоненькою поздовжньою борозенкою. На самоті чоловік уже не раз подумки милувався тими зернятами — вони сонячними скалками переливалися у нього з долоні на долоню, стікали між пальцями.

Не одне літо подорожанин, шукаючи свою мрію — колосок, блукає степами. Видивляв його на пшеничних клинах, а пізніше — на різних сільськогосподарських виставках. Це був упертий шукач. Він добре розумів, що значно легше знайти голку у скирті соломи, ніж серед колоскового океану — золотавого вусаня, якого, може ще й не створила у своїй велетенській лабораторії матінка-природа. Проте його ніколи не охоплювала зневіра бо інтуїція вченого підказувала йому: шукай, знайдеш! Він вірив в успіх і день у день невтомно оглядав пшеничні моря.

…Той день у селекціонера розпочався, як і завжди, рано. Він прокинувся удосвіта, випив склянку чаю, який скип’ятив на похідній спиртівці, і, заполонений своїми думками, не звертаючи уваги на дощ, який раптом почав накрапати, рушив оглядати ниви. Крокував серед ланів знайомих пшениць. Он золотаві поля ростовчанки, миронівської, одеської. Десь серед них ховається його вусань — остання ланка досліду, який він започаткував кілька років тому у далекій африканській країні. Якщо успіх — він створить новий сорт, який за короткий час заволодіє ланами всієї країни, а то, дивись, і всієї планети. Дослідник уже й назву дав своїй пшениці — «Золотий вусань»!

Отож вперед! І старий пришвидшив ходу. Вигулькнуло сонечко, і знову спекота заволоділа степом.

…Вже надвечір попереду забовванів кучерявий гайок. Украй стомлений мандрівник вирішив там заночувати. Прямував він по обніжку вздовж дорідної миронівки. Багато степових трав скупчилося на цій вузенькій смужці неораної землі. Сліпуче посміхалися білолиці ромашки, озерцями синіли волошки, раз у раз перетинали стежинку в’юнкий мишачий горох та переступень, а одного разу він помітив кущик запашного чебрецю — виходить, уцілів отут патріарх степу!

Не зогледівся мисливець, як уже й скінчився пшеничний лан. Далі, аж до гайка, — зелений клин люцерни. Отакої! Доведеться обходити нецікаве для нього поле. На якусь мить зупинився край озимини і раптом помітив кущик нетреби, а поруч поодиноку міцненьку стеблину пшениці і… колосок-вусань. У мисливця перехопило подих, бо колосок був точнісінько такий, яким він подумки його малював… Невже це — він? Золотий вусань!!! Подорожанин закляк на місці. Може, марево? Протер очі. Ні, за кілька кроків вітерець гойдав його мрію. Наблизився до неї обережно, наче боявся, що вона сховається у хащах люцерни або щезне, мов примара. Якусь хвильку він стояв навколішки біля своєї знахідки і оглядав її від прикоріння до кінчиків гострих, як голочки, остюків, намагався запам’ятати рослину до найменших подробиць. А колосок справді був пречудовий: струнке невисоке міцне стебельце з білуватими вузликами, важкий чотирикутний колос і довгі золотаві вуса — остюки. Красень! Намилувавшись досхочу, чоловік вирішив, що час глянути й на зернятка. Які вони? Скільки їх? Це дуже важливо, бо від цього залежить — чи той це колосок, за яким він полює. Він не зірвав колосок, не зім’яв його між долонями, а все робив, як і належить дослідникові. Насамперед слід підшукати Зручне місце. Де влаштуватися? Під гайком! Відтак він витяг із заплічника ножа, обережненько викопав рослину, загорнув її у ганчірку і, притискаючи дорогоцінний згорток до грудей, поспішив до байраку… А вже там влаштувався під гіллястим дубом на типчаковій галявині. Тонкі й довгі, як у музиканта, пальці дослідника рухалися впевнено: не вперше йому доводиться мати справу з колоском! Розпочав він з ледь помітної жовтуватої лусочки, що стирчала між остючками на маківці колоска. Вийняв її обережненько, за нею ще одну, і ось уже перше зернятко лежить у нього на долоні. Воно червоно-золотаве, повненьке, схоже на маленьку діжечку… Науковець озброївся лупою, яку дістав з внутрішньої кишені куртки, і оглядав зернятко так, як ювелір роздивляється рідкісної краси діамант. Він знав багато сортів пшениць, тож міг по зовнішньому вигляду своєї знахідки майже безпомилково визначити її біологічні властивості. І чим довше він розглядав зернятко, тим світлішим ставало його обличчя, а обвітрені вуста пристрасно шепотіли: «Он яке ти уродилося! Нічого не скажеш — природа-ненька не поскупилася. Таким я й уявляв тебе. Оце зрідню тебе з далеким твоїм африканським родичем, і тоді зашумить, заколоситься безмежними ланами „Золотий вусань“… Схилять тоді свої колоски миронівська та одеська перед новим володарем степів…» Мрії, мрії…

Мандрівник поклав зернятко на шматок паперу, лусочки відклав окремо і продовжував розпочате діло. Працюючи, він зберігав усе до останньої крихітки, що виймав з колоска.