Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

Все це знадобиться, коли він працюватиме над створенням нового сорту. У колосочку дослідник виявив рівно сорок вісім зернят. «Це і є мій колосок!» — остаточно впевнився він.

Уже в напівтемряві він склав дорогоцінні зернятка у посудинку для особливо важливих знахідок, яка нагадувала звичайнісінький жолудь. І вже зібрався був покласти свій скарб у картонну коробочку, аж тут сон здолав його й він, затиснувши у кулаці «жолудь», упав на траву і вмить заснув. Нелюдське напруження й безсоння далися взнаки. Дослідник спав міцним сном найщасливішої у світі людини, а у місячному сяйві сріблилося над ним зоряне небо.

Хом’ячок був точнісінько такий, як усі його родичі: мав пухнасту рудувату спинку, синяво-чорний живіт, білі плями на боках і вирячені чорні очиці, а от хвостик у нього був не руденький, а чисто білий. Жив він у глибокій норі під кущем терену, поряд з дубом. Нір у нього було дві, по обидва боки чагара. Про всяк випадок. Глибоко під землею нори з’єднувалися в одному просторому приміщенні — хатці. О, хатинка у Білохвостика була чудова: простора вітальня, численні комори для харчу, їдальня та ще спаленька з м'якою постіллю. Господар підземних хоромів над усе цінував лад і охайність.

Цілісінький день він спав, а прокидався тоді, коли його сусідка, сова-сплюшка, що жила у дуплі старого дуба, заводила свою вечірню пісню: «Сплю, сплю, сплю!» Всі сусіди, заколисані її піснею, засинали. Лише хом’ячок прокидався: вночі він ішов на полювання. Прокинувшись, він нашвидку вмивався і перевіряв свої комори — чи не вдерся, бува, який зайда в його володіння? Тоді вилазив на поверхню, ставав там стовпчиком і пильно оглядав усе навколо. Він добре бачив у нічній пітьмі. Так було й сьогодні.

Біг Білохвостик упевнено — він добре знав усі стежинки навколо своєї хатки, всі горбки, ямки, корчі… Раптом він зупинився — запахло буркуном. Звірок якийсь час уважно оглядав рослину, а тоді заходився рити землю, добираючись до коріння. Земля була м’яка, тому робота просувалася швидко. Згодом йому почали траплятися корінці.

Гострими зубами звірок перегризав їх і складав купкою поруч. Коли корінців зібралося чимало, хом’ячок позапихав їх до рота — у защічні клумачки. Щоки в нього роздулися, мов кульки, і він помчав до своєї хижі. Духмяні корінці, як і належить дбайливому господареві, склав у коморці і знову подався до куща.

Вже над ранок Білохвостик навідався у гайок. Одразу ж відчув якийсь незнайомий запах — під дубом спала людина. Нічні звірки на диво сміливі. Хом’ячок підбіг до хропуна, ретельно обнюхав його від черевиків до голови і несподівано надибав на згорточки, які апетитно пахтіли зерном. Звірок відволік їх у свою комірчину і знову повернувся під дерево. Цього разу нічний мисливець знайшов жолудь, який теж чомусь пах зерном. Білохвостик підхопив його передніми лапами, звівся стовпчиком. У защічний клумачок жолудь не вміщався. Тоді, притримуючи його зубами, мов курець гавайську сигару, хом’ячок поспішив до свого кубельця. Вже світало.

На той час прокинулась і проспівала свою ранкову пісню зорянка. Пора й на боковеньку. Хом’ячок затулив нору жмутком сухої трави і почав готуватися до сну.

Перед сном господар нори довгенько шкріб кігтями й вилизував свій живіт (заросився під час мандр), старанно вимивав щоки та вуса. Коли покінчив з туалетом, ліг у постільку, згорнувся калачиком і заснув. Саме тоді й прокинувся під деревом мандрівник. Він якусь хвильку лежав із заплющеними очима, з насолодою слухаючи спів пташок, а тоді рвучко звівся на ноги і відразу кинувся до своїх зерняток. Їх не було. Довго шукав селекціонер дорогоцінний жолудь, але так і не знайшов…

Славко з матір’ю та дідом Опанасом жили край села, якраз там, де від самісіньких тинів розпочинається колгоспна нива. Коли у жнива виходив він ранком за ворота, то бачив золотаве море, що розлилося до самого небокраю. Як на всіх морях світу, на ньому часом здіймалися шторми, і тоді колоскові хвилі плескалися під самою хатою. З недавнього часу Славко дивився на безкрає хлібне море, а бачив безмежжя Атлантичного океану. Щоночі сниться тепер йому синій простір. Не встигає повіки стулити, як опиняється далеко у відкритому морі…

Ось він стоїть за штурвалом сейнера, ось милується дивовижними мешканцями морських глибин, яких рибалки щойно витягли тралом на палубу.

Ніколи в житті Славко на власні очі не бачив не те що рибальського сейнера, а й звичайнісінького човна, якщо не рахувати, звичайно, корита на колгоспному ставку Називати його човном могли тільки люди з багатою уявою. І ніякої океанської живності не доводилося йому бачити, та й не тільки океанської. У їхньому ставку водилися лише пічкурики та краснопірки… І якщо казати правду, то він зовсім не був схожий на моряка. Уявіть собі вузькоплечого голованя, на безбровому обличчі якого, мов два озерця, — великі сині очі мрійника, підпухлі дівчачі губенятка та ще біляста чуприна. Отакі дітваки його віку — семикласники — зачитуються віршами Володимира Сосюри та й самі потай римують рядки про місяць і зорі, космонавтів і верби. А він, Славко Сіроштан, бачте, уявляє себе Христофором Колумбом двадцятого сторіччя. А сталося це з хлопцем-степовиком тому, що він віднедавна дивиться на світ очима дідуся Опанаса…

Старий Сіроштан за чверть віку встиг обгасати всі моря й океани планети. Професія у нього — кращої не знайти на всьому флоті — судновий механік! Довелося борознити моря й на хитких рибальських сейнерах, і на гігантських траулерах. Плавав доти, доки не опинився у бухті Преображенія, що на березі Японського моря, яку частенько взимку відвідують грізні гості тайги — усурійські тигри. Неждано-негадано з’явиться коло рибальських причалів оте смугасте диво, очманіло огляне все навколо і знову вертає у ліс…

У тій бухті старий Сіроштан починав рибалити, там і залишив рибальський флот, щоб повернутися у рідне приазовське село Тарасівку. Нікого з рідні у нього там не залишилося, окрім онука Славка та невістки Христини, а син загинув, рятуючи корів під час пожежі на