Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

колгоспній фермі. Він перший кинувся у палаючий корівник. Корівок врятував, а сам не повернувся…

За кілька вечорів онук подумки повторив дідусеву одіссею, і обвіяли його буревії усіх морів і океанів: дід Опанас був вельми талановитим оповідачем. Він не лише розказував, а й показував різні морські диковинки. Чималий дідусів вантаж складався з колекції чудернацьких раковин, засушених морських зірок, риб і крабів, а між ними був цар раків — величезний омар. Були серед його багажу й носи риби-пилки, і смугасті шкіри морських отруйних гадюк, і величезні білі зуби кашалотів, а крім цього — ще персонажі відомих книжок та казок. Зробив їх сам дідусь з галузок, горіхів та корінців. Правду кажучи, природа сама створила всі ті фігурки, дідусь лише допомагав їй. Тут були і кремезний Тарас Бульба, і цілий загін мисливців з оповідок Остапа Вишні, і безліч дідів-морозів… Славко оглядав це диво й зачудовано слухав дідусеві байки…

Так несподівано в його життя увірвався новий, небачений світ.

Дідова кімната невдовзі перетворилася на справжнісінький музей — острівець океану серед неозорого приазовського степу…

«Лінощі — то найгрізніший ворог людства», — любив повторювати старий Сіроштан. Він рано прокидався й одразу ставав до роботи. Роботи тієї вистачало, дуже підупало господарство Сіроштанів без господаря. За останні п’ять років, відколи він не був у рідних, он як виріс онук — так і чекай, до моря попроситься. Славко здивовано стежив, як пересувається старий по двору: він карячкувато ставив ноги, немов по тонкій кризі переходив річку… Морська звичка…

Та недовго старий затримався при хаті. Якось уранці подався до колгоспної контори.

— Приймайте на роботу моряка, — попросив він.

— На пасіку хочете? Краса! Тиша, бджілки гудуть, квіточки, — відповіли йому.

— Нізащо в світі не піду, — відрізав старий Сіроштан. — Страх не люблю тиші. Не звик. Мені треба, щоби поряд щось деренчало й гепало. Та й за пацієнтами скучив.

— За пацієнтами? Та ви, дідусю, часом, не лікар Айболить?

— Угадали! Він самий, тільки лікую я не бегемотиків та вуханців полохливих, а машини. Я механік!

І влаштувався дідусь у колгоспній майстерні. Там днював і ночував, бо пацієнтів тих було без ліку. Завзято «лікував» поважні електромотори, карбюратори, магнето…

У Славка теж є своя кімната. З єдиного вікна видно колючі чагарі аґрусу та розлогу сливу на городі в сусіда, вусатого пузаня дядька Коко… Насправді його Кость Костьович Ажгайгуде, а оте півняче «Коко» йому приліпили односельці за громовитий бас. Його дружині, високій чорноокій пташниці Ївзі, частенько доводиться угамовувати басовика, коли той занадто розійдеться.

— Тихше бубони, Костику, — лагідно каже вона, — пожалій шибки, вони ж, як від землетрусу, деренчать.

Віднедавна і у Славковій кімнатці сталися зміни — з’явилися дідусеві дарунки. На підвіконні — сейнер, правда, маленький, але все на ньому, як на справжньому: капітанський місток, щогли, якорі, — а на полиці поруч з книжками вишикувалися чудові морські раковини. Славко частенько притуляв їх до вуха і, затамувавши подих, слухав таємниче гуркотіння морських хвиль…

Окремо на полиці лежав особливий дідів гостинець. На перший погляд то був звичайний пеньочок, обплутаний корінцями, які стирчали на всі боки, мов голочки на їжакові.

— Візьми, хлопче, цього горішка, — сказав якось дідусь, вручаючи внуку цей дарунок.

— Горіх?! — украй здивувався онук.

— Атож, він самий, але не простий, а горішок-заковика. Мріяв я сам вирізати з нього героя однієї цікавої книжки… Так і не зробив. Спробуй ти. Але спершу помандруй по географічній карті. Є таке приморське місто Саара-де-лос-Антунес. Якраз тамечки і знайшов я це диво, а назва тієї країни допоможе тобі розбити горішок. Іще підкажу: бачив я в тебе на полиці одну цікаву книжку… — І дідусь таємниче посміхнувся.

— О, це для мене дрібничка, — кинувся Славко до карти, яка висіла на стіні…

Онукові тоді здалося, що те місто з довгою і чудернацькою назвою обов’язково має бути на берегах Австралії. Він довгенько нишпорив по всіх куточках далекого континенту, але так і не знайшов того міста. Чекала його поразка й на американській землі, і лише згодом він відшукав Саару-де-лос-Антунес на іспанському березі, недалечко від Гібралтарської протоки… Отож Іспанія… Це поки що нічогісінько не говорило хлопцеві, хоч як він оглядав той дарунок. Зрозумів тоді Славко — таки міцний дідів горішок.

А от одного ранку підійшов він до полиці, глянув на корінець і аж стенувся від подиву: між плетивом корінців він побачив чіткий обрис дивовижної конячки з довгими волохатими ногами, головою на тонкій шиї і обчухраним хвостом. Дивно, як він цього раніше не помічав? Похапцем одрізав Славко зайві корінці, і перед ним постала, схиливши голову до землі, понура шкапа.

Щось схоже він уже бачив десь на малюнку. Стривай, та це ж Росінант — шкапа славного ідальго Дон-Кіхота з книжки Сервантеса. Він узяв з полиці книжку і прочитав вірша, присвяченого тому буцефалу:

Я, що звуся Росінантом, Правнук вірного Баб’єки, А що зроду був худенький, Дон-Кіхоту я придався. Хоч обидва ми кощаві, Я, як треба, бігать можу За вівсом хоч би й галопом. Я меткий, мов Ласаріліо, Що вино в сліпого викрав, Підмінивши на солому.

— Молодчина козачина! Розгепав горіха, — похвалив дідусь онука, уважно оглядаючи шкапу. — Але чого вона варта без лицаря? Потрібен і цибань — ідальго Дон-Кіхот.

— Ото буде діло! — радо підхопив Славко.

— А змайструвати лицаря вже легко. За голову правитиме горіх, з