Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

У цю книгу потрапляють тварини, яких надто мало лишилося. — Поштар замовк і спохмурнів, а тоді додав: — Отакі справи, любі мої… Мені ще потрібні помічники…

Двом хлопчикам він вручив молоток, терпуг і дріт. Наказав: дріт вирівняти, а кінці заточити так, щоб вони були гострі, мов голка.

— Отут, посеред цієї дощечки, слід просвердлити дірки, причому точнісінько там, де я позначив олівцем, — загадав опудальник ще двом учням.

Решта дітей з’юрмилися навколо столу: цікаво ж побачити, що робитеме сам дід! А старий, вмостивши серед столу птаха, розпанахав йому скальпелем шкіру од шиї до хвоста.

— Ой, що ж тепер буде? — злякано вигукнула Оленка.

— Отак роблять опудала птахів, — відповів дідусь. — І робота ця, мушу вам сказати, дуже складна й цікава.

Він замовк, а тоді додав:

— А втім, навіщо я вам це кажу? Самі сьогодні побачите, як це робиться. Ми здеремо шкіру з дудака аж до заїд, але так, щоб ноги, крила і, звичайно, шия з головою залишилися з шкірою. Там, де не допоможе скальпель, зафіксуємо м’язи формаліном за допомогою шприца. Отак потихеньку й поставимо дудака на ноги. Використаємо для цього дріт, вату, морську траву — камку.

— Хто здирав шкіру з дрофича? — спитав дід перегодом, коли опудало дудака вже стояло на підвіконні.

— Славко і я, — відгукнувся Васько-Пташечка.

— Чи помітили ви щось дивне?

— Нічого. Все такечки, як і в курки… Ото лише… — осікся Пташечка.

— Ну, сміливіше, говори…

— Начебто у дудака не було залози.

— Якої саме?

— Куприкової…

— Молодець-горобець! Саме так, — похвалив дідок. — Бачите, горобенята, яка тут заковика виходить. У всіх, значить, птахів є куприкові залози, а в дудака немає. Від цього він, бідолага, дуже страждає. Всі ви знаєте, що птахи дзьобом видобувають з тієї залози жир і змащують ним пір’я. Тоді воно не намокає. Звідси й прислів’я пішло — як з гусака вода. У дрофи інше діло. У зливу птах намокає, як віхоть, і не може літати. Цим і користувалися завжди і звірі різні та й безчесні люди-браконьєри. Вони знищували мокрих дудаків. От чому потрапив дудак до Червоної книги. — Дід замисленим поглядом обвів своїх слухачів, а тоді, певно щось пригадавши, похопився: — Нам іще слід у шлунок дрофича зазирнути. Як бачите, зовні він такий самий, як, скажімо, у півня — хіба що трохи більший. Дудаки, як і багато інших птахів, ковтають камінці, пісок — для кращого травлення, але вони полюбляють також ковтати різні блискучі предмети, які потрапляють їм на очі. Частенько у шлунках дудаків знаходять різні речі — каблучки, монети, намисто, золоті самородки. От ми й подивимося, що ковтав наш дрофич. — Дід узяв скальпель. Всі схилилися над столом.

Опудальник одним махом розтяв м’ясистий шлунок.

— На жаль, як бачите, нічого цікавого, — мовив він розчаровано. — Звичайні кремінці, пісок і жолудь якийсь…

Славко сидів поруч і, глянувши на того жолудя, подумки відзначив — великий, пукатий та ще й блискучий чомусь. Але дідок хапком поклав усе, що було у шлунку, на шмат паперу, зжужмав його і шпурнув під стіл у сапетку.

Саме тоді за вікном зупинилася машина дядька Юхима: настав час розлучатися з дідом.

Уже вечоріло, коли Славко повернувся додому. Вдома нікого не було: мати на фермі, дідусь у майстерні. Він випив кухоль молока з хлібом і пішов у свою кімнату. О цю пору хлопчак любив послухати море. По черзі притуляючи до вуха мушлі, наслухав, як клекочуть далекі хвилі, і відразу переселявся думкою у зовсім інший світ… Його сейнер залишав підвіконня і мчав, розрізаючи килем синю-синю воду, а морський вітер насвистував у щоглах свої розбійницькі пісні.

Раптом погляд мрійника впав на полицю. Там догори ногами безпорадно валявся бойовий супутник ідальго Дон-Кіхота. Славко поклав мушлю, і ту ж мить зникло уявне море. «Бідолашний мій Росінант. Я зовсім забув про тебе, — подумки звернувся він до коника. — Коли ж тебе осідлає цибатий лицар? Ондечки лежить його обладунок, і гілочки — ноги й руки — я приготував, лише тулуба не вистачає. Стривай!..» — аж підхопився він, згадавши раптом пукатого жолудя з шлунка дрофи. Це ж був якраз той жолудь, якого йому не вистачало. І Славко помчав до школи.

На шкільному подвір’ї він нікого не зустрів, на дверях класної кімнати висів замок. Він кинувся до вікна і, притуливши носа до шибки, став оглядати клас. Опудало дудака стояло там-таки, на підвіконні, а от сапетки під столом він не помітив. Де ж вона?

— І чого це ти нишпориш отутечки? — неждано гримнув хтось у нього за спиною. Славко круто обернувся. Поруч стояла огрядна прибиральниця — тітка Векла — пострах усіх шкільних розбишак. Хлопець мимоволі позадкував.

— Я забув… — пробурмотів він, розгубившись у пошуках потрібного слова.

— Знаю я вашого брата! Завжди щось забуваєте. Не встигаємо шибки вставляти. Ану, гайда звідси!

— Тітонько Векло, а де сапетка з-під столу?

— Яка? Ота нікудишня? На смітник викинула!

За школою Славко побачив знайомий кошик. Скособочившись, він лежав на купі сміття. Кинувся до нього і витрусив усе, але жолудя не знайшов. Хлопець вже зібрався був іти додому, коли раптом у траві щось блиснуло. Нахилився — жолудь. «Он куди закотився, капосний», — полегшено зітхнув Славко і, затиснувши у руці знахідку, побіг додому. Вже у кімнаті уважно оглянув знахідку — жолудь був величенький, блискучий і чомусь важкуватий. Проте він не звернув на те особливої уваги, поклав його на полицю поруч зі шкапою, а сам ліг і одразу ж заснув.

Зустріч з морем

Славко сидів за столом, лагодився, врешті, закінчити свого Дон-Кіхота, як раптом до кімнати увірвався