Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

— Еге, не починав, — з гіркотою відповів Пилип. — Хіба за отакою, — він показав на Люсю, — щось зробиш? Все дражниться…

— Хай собі бавиться, якщо маленька, — мирно, з співчуттям, спрямованим на користь Пилипа, промовив Григорій Савич. — А ти своє роби.

Настала маленька пауза. За цей час Пилип заспокоївся трохи і, звертаючись до Григорія Савича, спитав з прихованою надією:

— А хіба тут Кристалічний щит вже почався? — Він озирнувся навколо і вп’явся очима в лани молодої кукурудзи, що бігли кудись за обрій. Рівнота… Але ж хіба не може статись, що серед цього зеленого простору випнеться могутній гранітний кряж, битий морозами, розмитий заливами, і під тим кряжем, як під щитом, — споконвічні печери, що безмовно зберігають свої таємниці…

Від цього видовища очі у Пилипа засяяли.

— Ні, до Кристалічного щита нам ще далеко, —  почав опускати Пилипа на землю Григорій Савич. — Але ж старі селища й городища можна скрізь знайти.

— Еге, знайдеш, — розчаровано сказав Пилип і повів рукою навколо: — Бачите, сама кукурудза та ондечки пшениця. Бачите? В кукурудзи одна зелень, в пшениці друга — ніжніша й вороніша. А коли б жито, то воно сизіше, — так тут його не видно. А ячмінь інакший: як придивитися, то неначе аж голубіє. А льон темний-претемний, поки зелений, а як зацвіте!.. От красиво, Григорію Савичу…

Пилип знову залетів у високості поезії, як повернувся на землю, то сказав:

— А могил немає. Ні однієї…

За могилою, кукурудзою й льоном Пилип зовсім забув про Люсю.

Скориставшися з цього, Григорій Савич перевів очі на Женьку й Хому, котрі схилилися над експедиційним журналом.

— Ну що, виправили?

— То тільки Хома хоче виправити, бо передався до Люськи, — відповів Женька. — А хлопці кажуть, що й так добре.

— Та непогано, — зробив крок до них Григорій Савич. Він узяв з Женьчиних рук журнал, глянув на запис і, повернувшися до Хоми, спитав: — А ти що б міг сюди додати?

Хома насупився, сказав ображено, як і Пилип допіру:

— Еге, а чого вона така, все наперед вискакує. Ми й самі могли б. Бо наша кукурудза не така, як у колгоспі «Червона калина». В колгоспі «Червона калина», — Хома простяг руку в бік безмежного лану кукурудзи, — бачте, як її пропололи та розпушили, а підгодували! То вона й росте, мов з води йде. А у нас вовки виють! Ось як записати треба, а не так, як Женька: «Щоб і в нас було, як у них».

Женька, не прислухаючись до Хоми і не спускаючи з Люсі очей, прорік:

— Дивись, Люсько, будеш заядна — знатимеш!

Люся витримала Женьчин погляд, пересмикнула плечима, виловила по цьому одне слово, і це слово було:

— Пхи!

І коли ставили палатки, і після цього Пилип та Хома все ще були сердиті на Люсю за те, що вона вискакує, що завжди хоче бути попереду, та ще й уредна, — з-за спини Григорія Савича язика показує.

— Коли б я був Григорієм Савичем, — казав Пилип, — нізащо не взяв би її на екскурсію. Де хлопці, і вона теж туди: «Здрастуйте, ми ваші родичі». А тонка яка! Ноги, як палички, а руки, пхе! Хіба такі руки бувають? І плечі вузенькі. Та я її однією рукою брязнув би на землю!

— А я і одним пальцем, — докинув Хома. — Як комар. А бачиш, ніс обліз; там тепер червоненька шкіра з-під лушпиння визирає. І, глянь, — як було три крапочки ластовиння, так і зараз!

— А ще каже, — не вгавав Пилип, — в драматичні актриси піде. А як вона піде отака? Та хто на неї дивитися буде? Та хто її отаку слухатиме?

Пилип повернув голову, зневажливо зиркнув на Люсю. Люся саме підвелася, стояла в своєму червоному платтячку, височенька, чорнява, з живорадісними карими очима, що аж сипали іскри. Сонце хлюпало полум’я просто на Люсине волосся, і воно палало золотом. Пилип цього нічого не побачив, побачив тільки облізлий ніс, три крапочки на молодій шкірі і процідив крізь зуби:

— Ну, ось прийде черга, побачимо, як вона вартувати буде! Зразу запискотить: «Ой боязко, ой страшно, ой спати хочеться, і ноги болять!»

— Еге ж, — підтримав приятеля Хома. — Діла з них, як з маку молока.

Хлопці вилили злість, що набралася в них проти чарівної дівчинки Люсі, і — заспокоїлися. Це ж давно відомо: хочеш заспокоїтися, то добре поплач чи добре вилайся. Злість, як і біль, з сльозами втікає або з словами сходить.

Одначе не встигли хлопці як слід заспокоїтися, аж нова напасть. Почали кидати жеребок, кому з ким вартувати. І, мов на зло, Пилипові випало вартувати з Люсею.

— Я з нею не хочу, — наїжачився Пилип. — Я з Хомою хочу.

Григорій Савич пильно поглянув на Пилипа, очі примружив:

— Чи не занадто ти сьогодні розбалакався, хлопче? Ще побурчиш день-два, то непомітно й дідом станеш. Люся не гірша за тебе, а що тобі не випало з Хомою, так на те жеребок. Тож заспокойся і лягай собі спати.

Пилип зітхнув, заліз слідом за Хомою в палатку, намацав свій рюкзак, заплющив очі і раптом підійнявся вгору до самого сонця, потім почав спускатися, спускатися і отак спускався, поки не заснув. Коли Хома, вмостившися біля приятеля, торкнув його за плече і промовив: «Чуєш, Пилипе?», то у відповідь йому долетіло лише розмірене Пилипове сопіння. А втім, у самого Хоми враз злиплися очі, і він на дрімливих гойдалках погнався за Пилипом і швидко наздогнав його на щасливих берегах сонного моря.

О дванадцятій годині Куприк присів над Пилипом. Оля — над Люсею, і обоє разом сказали:

— Вставайте!

Люся ніяк не могла підвести голови і благала Олю:

— Ой, я ще трішечки, трішечки, трішечки…

Пилип схопився