Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

одразу, труснув головою, натяг кепку, піджачок, котрий наготовив ще звечора, і вискочив з палатки.

Ех же ж і ніч була в цьому Лісостепу — темна-претемна! Над мороком зводилися небеса; їх прикрашали зірки, безмежно, високі, таємничі й незрозумілі. Морок чужого степу, холодні, таємничі зірки сипнули Пилипові за спину жменю дрібненьких снігових порошинок. Але швидко Пилип заспокоївся. Після холодних і чужих зірок на небі він побачив за п’ять кроків від палатки зовсім не таємничого Явтуха, закутаного пітьмою, а ще через секунду розглядів і Білана; він лежав на горбочку, поклавши кошлату голову на витягнені ноги. Близькість Білана заспокоїла Пилипа, і він, щоб набратися ще більшої бадьорості, підійшов до вовкодава і погладив його. Білан підняв голову, зиркнув на Пилипа, лизнув його гарячим язиком в руку.

Тим часом вийшла Люся, скулилася і пропискотіла:

— Ох же ж і свіжо як!

Пилип не відповів. І коли вона, постоявши трохи біля палатки, рушила в правий бік, Пилип завернув наліво. Отак вони пішли кожен в свій бік і за палаткою зустрілися, ну, й розминулися. Люся йшла як звичайно, а Пилип не звичайно, а глибокодумно, бо не дивився ні на дівчину, ні на землю, а дивився на небо, рахував, скільки там зірок. Побачивши таке, Люся посміхнулася, а Пилип ні. Він лице своє зробив просто кам’яним. Вдруге обійшовши палатки, вони знову зустрілися; цього разу Люся не посміхнулася, а писнула тоненько-тоненько, ніби душила в собі сміх. Пилип здригнувся від обурення, проте нічого не сказав. Коли зустрілися втретє, Люся враз скрикнула тихенько-тихенько і таким тоненьким голосом, як ниточка:

— Ой Пилипе!

Пилип спинився, озирнувся на неї:

— Чого тобі: «Пилипе»?

— Мені самій страшно ходити. Я не хочу сама, вдвох хочу.

— Ач чого захотіла. Як страшно, то нехай ще страшніше буде. — Пилип говорив грізно. Але Люся, здається, зовсім не зважила на це і тихо сказала:

— Пилипе, а ти читав «Героя нашого часу» Лєрмонтова? От гарна книга, правда? Пам’ятаєш, як Азамат сестру проміняв на коня, а коня звали Карагез?

Пилип прочитав цю книжку три рази, і тільки Люся нагадала йому про неї, він з Пилипа-нелюда одразу став Пилипом-ентузіастом. Він аж облизався і з ходу почав розповідати знамениту сцену, де Печорін приторговував сестру в Азамата. Отак вони пройшли і раз по колу, і вдруге, і втретє. І за цей час страшний Пилип усе зайве витрусив із своєї душі. Закінчивши одну сцену, хапався за другу, проказуючи:

— А ти, Люсько, пам’ятаєш, як Грушницький плів брехні на Печоріна, а Печорін курив у присінках і слухав?

Хоч Люся й пам’ятала, але Пилип все одно брався захоплено переказувати, й цю сцену.

Коли він трохи вгамувався, а ніч і чергування ще тривали, Люся несподівано сказала Пилипові:

— Ось давай, наче артисти, трохи пограємо. Я буду говорити за княжну Мері, а ти за Печоріна.

Пилип, хоч цього Люся все одно не могла побачити, вирячив очі. А Люся таким голосом, який буває в артисток, що виступають по радіо, проказала слова княжни Мері:

«Ви небезпечна людина. Краще вже потрапити в лісі під ніж розбишаці, ніж вам на язичок… Я вас прошу без жартів, коли вам схочеться говорити про мене погано — візьміть краще ножа і заріжте мене…»

Пилип все ще дивився па Люсю, не розуміючи, що вимагається від нього.

— Який ти, Пилипе, недогадливий! — скрикнула Люся вже своїм голосом. — Тобі треба сказати: «Хіба я схожий на розбишаку?»

— Так це ж не спектакль, — ніяково протяг Пилип.

— Ах, який ти! — Люся схопила його за руку, шарпнула злегка і почала знову: — «Адже, правда, я була дуже люб’язна сьогодні?»

Та через те, що Печорін в книзі на це нічого не відповів Мері, то й Пилип не знав, що казати. Люся навчала його.

— А ти одвернися трохи, прикрий долонею рота і непомітно позіхни.

Вони спинились біля палатки, і Люся сказала Пилипові-Печоріну:

— «Ви мене не поважаєте, залиште мене…»

І Пилип залишив її. Але тільки він сховався за палаткою, княжна Мері зразу обернулася на Люсю, і ця Люся жалісно запискотіла:

— Ой Пилипе, не ходи далеко, мені ж страшно!

Отак кружляючи, вони добре натопталися. Ноги Пилипа стали важкі, неслухняні, і він кілька разів спіткнувся.

— Давай ще посидимо, — сказав він Люсі,— бо в тебе ноги, певно, болять. — Вони сіли біля багаття.

Люся почала збирати залишки палива і складати на пригасле вогнище. Але вогонь так міцно заховався в попіл, що навіть сіно не загорялося. Тоді Люся лягла лицем вниз, розгребла попіл і почала дмухати у викопану в попелі печерку, поклавши туди кілька стеблинок сухої трави. Спалахнув і побіг по тих стеблинках вогник, швидко перебрався до нової порції палива, і незабаром яскраві язики весело замигтіли у пітьмі. Взявши з кошика кілька картоплин, Люся загорнула їх у жар.

Поки вона це робила, Пилип сидів і спочатку думав про Мері й Печоріна, потім задивився на зірки. Несподівано одна зірочка покотилась по небі. «А коли це не зірка, а супутник?» — подумав Пилип і хотів придивитися краще, та не встиг: зірка вже погасла. Тоді Пилип сказав про себе: «Як підросту, піду в небесні авіатори. І Хому підіб’ю. На Місяці які археологічні розкопки можна робити!» Пилип механічно поклав руку на пояс і пустив її вздовж по ньому, аж доки вона не дійшла до археологічного ножа-колодія; помацавши його, Пилип таким самим способом застромив другу руку в кишеню, погладив там ніжно крильце із зозулястої курки і подумав: «Коли б і Люську забрати туди». Але, зиркнувши на неї, вій зразу ж вирішив — діла з того не буде: Люся тонка, як очеретина. Який же з неї археолог, тим більше на Місяці! Як очеретина!

Останні слова Пилин промовив уголос.

Люся підвела голову і здивовано глянула на Пилипа. «Дивися, заснув», — мало не вигукнула вона. І подумала: «Коли задаватися з