Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

Хомою, то хіба ж такий! А це, бач, чергував чи не чергував, а вже й спить!» Але Люся була не злопам’ятна, вона вже давно не сердилася на Пилипа. І дівчинка почала думати про те, що Пилип з самісінького ранку був на ногах, пройшов стільки дороги, і все під сонцем, у спеку. Іншого разу вона й не розбудила б його, але ж сьогодні спати йому не можна.

Люся простягла руку, поклала її на плече Пилипові:

— Чуєш, уже й картопля готова. Будеш їсти?

Пилип скинувся, глянув на Люсю. За чергування він таки справді добре зголоднів.

— Кажеш, картоплю? Давай! — радо сказав.

І почав чистити гарячу картоплю, перекидаючи її з однієї долоні на другу, хукаючи на неї, щоб швидше охолола. Люся тим часом взялася розплітати і знову заплітати коси. Їй теж хотілося попробувати печеної картоплі, але Люся чомусь подумала, що вона не така голодна, як Пилип, перетерпить. Пилип заходився орудувати щелепами, та, з’ївши дві картоплини, схаменувся і з ляком скрикнув, підвівши очі на Люсю:

— Ой! А ти ж сама чого не їси?

— Ого, не їси! — весело відповіла Люся. — Я аж три картоплини з’їла. А ці тобі залишила.

Хоч Пилип і вчився вже он скільки в школі, але логіки й психології ще не вивчав. Тому й не спитав себе: «А коли ж вона встигла поїсти, що я й не бачив? Може, я заснув, а вона, поки я спав, і поїла?» Далі Пилип, обливаючись холодним потом, мусив би застигнути на хвилину і з переляком спитати себе:

«Що ж це, виходить, я заснув на вахті?! Та це ж ганьба!» Але Пилип про щось подібне не подумав; він і в думці не припускав, що така напасть, як сон, може трапитися з ним. От коли б з Люською, то інша річ. Люська — дівчина, а всі дівчата тільки на язик жваві, а коли до діла, то зразу: «Ой, мені страшно, Пилипе!» Пилип з’їв і третю, найбільшу картоплину. Відразу на серці йому стало легше, веселіше.

— А правда ж, Люсько, найкраща картопля — печена! — похвалився він.

— Еге ж, — погодилася Люся, кінчивши заплітати косу. — Аж солодка.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Про Костя і Сашка всі в радгоспі «Зелене Полісся» говорили: «Оце юні натуралісти так юні натуралісти!» Чому ж про них так говорили? Та тому, що вони з ранку до вечора товклися на експериментальній ділянці. Навіть агроном Хрисанф Іванович був переконаний, що має справу з бездоганними натуралістами.

А насправді було й не зовсім так. Звичайно, хлопці любили порпатися в саду і на городі, але не тільки грядки й щепи були тією принадою, котра тримала їх на ділянці. Цією принадою був ще й курінь. Вони почували себе у ньому робінзонами на зеленому острові. Крім того, могли гратися в які завгодно ігри, і ніхто не стримував їх і не заважав їм.

Кость любив орудувати лопатою, сапкою, пилкою, обпилювачем, розбризкувачем. А Сашко якось на цей бік городньо-садової діяльності звертав мало уваги. Його більше приваблювала теорія питання. Ставши біля Костя, коли той поливав грядки, Сашко казав:

— Ти не отам поливай, а отутечки. Бач, отой кущик вже й жовтіє…

Кость сприймав пораду, поливав кущик і ділився з другом думками:

— Це він і пожовк тому, що, мабуть, ми вчора мало полили його…

Теоретик Сашко відповідав:

— Ні, це не тому, а тому, що цьому огірковому кущику бракує калію. Скільки не поливай, а огірок від того зелений не стане.

— А-а, я й забув, — дивувався Кость. І швидко вирішував: — То я цей недогляд виправлю за одну мить! — Він одставляв поливайку, біг до куреня, розгортав паперовий мішок. А Сашко а цей час радив:

— Тільки більше однієї ложки на відро не бери!

Жив з ними на експериментальній ділянці ще вовкодав Білан. Що й цього вовкодава названо Біланом — не дивно. Хлопцям так — аби був білий, то зразу й назвуть Біланом.

Сашків і Костів Білан одрізнявся від експедиційного Білана дуже істотно. По-перше, він був набагато молодший від того Білана, через що здавався тоншим і вищим. І білішим. Чим собака старіший, тим шерсть на ньому все жовтішає і жовтішає, а, чим молодший, тим вона біліша й ніжніша.

Був цей Білан веселий жартівливий і дуже товариський. Піймає в степу зайченя чи ховрашка, не їсть сам, а хлопцям принесе. Покладе біля ніг, ляже осторонь і чекає своєї пайки. Зайченят хлопці дуже любили, тому Біланові залишалися від них тільки лапки і вуха. Зате з ховрашків хлопці лише шкурки здирали, а м’ясо віддавали Біланові. Певне, саме за це він був їм щиро вдячний.

Четвертою в цьому товаристві була Люба.

Люба приїжджала на гнідому конику і привозила хлопцям чогось споживного з радгоспної кухні: то пирогів з картоплею, то якоїсь такої каші, котрої хлопці до цього й не куштували.

За що ж їх так пригощали? За що їм така шана? А за те, що на експериментальній ділянці огірки поспіли на два тижні раніше, ніж на радгоспних плантаціях, бо хлопці не шкодували ні сили, ні води, ні добрив. Все робили, як агроном Хрисанф Іванович казав. Зате ж як сипнули огірки, так Люба ледь встигала вивозити їх. Сьогодні нарве три кошики, а завтра вже готові інші три кошики, а кошики такі, що в кожен по троє-четверо відер влазить!

Звичайно, хлопці допомагали Любі. Працювати їм з нею було гарно насамперед тому, що вона була моторна, і упоравшись з першим відром, розгиналася і казала:

— Ти, Сашко, як теоретик, танцювати не вмієш, давай я тебе навчу.

Або:

— А знаєте, хлопці, що два хлопці завжди дурніші, ніж одна дівчина…

— Е, яка хитра, — відповідав на це теоретик Сашко. — Це ти тут на язик така розумна, а в класі