Йон Колфер - Список бажань

— Ні, — зізнався тунельний кліщ. — Кренк мені казати.

Кренк? Може, ще одна блакитна істота з обмеженим словниковим запасом? Меґ спробувала впорядкувати свої думки. Діра, думала вона. Діра, діра, діра. Ця думка захопила її вщерть і закрутилась у ній, наче ураганчик. Невдовзі те слово гриміло в її голові, збігаючись із биттям пульсу. Діра, діра, діра. Що до біса з нею робиться? Ніколи в житті вона не могла зосередитись на чомусь. Не могла. Та життя не заважає їй зараз.

Вона простягла руку. Стіна видавалась таки м'якшою. Наче вода. Наче повільна хвиля, що розходиться ледь помітними брижами. Її пальці торкнулися поверхні і втонули. Срібні зблиски вигравали довкола.

— Бачити?! — зрадів кліщ.

Меґ втягла руку від стіни назад і зігнула пальці. Здавалось, усе працює. Непогано, як на покійницю.

— Іти, дівчинко! Іти! — підганяв Фліт. — Пекло сильний.

Меґ кивнула головою. Що далі вона буде від цього місця, то більше часу матиме. Їй потрібна кожна часточка сили, залишеної в її тілі, щоб полагодити старого Лоурі.

— Окей. Я йду. Сподіваюся, ти маєш рацію. Це краще, аніж пряма дорога до пекла.

— Ні, ні, ні. Фліт упевнити. Просто вдома.

Нічогісінько не заважає їй піти. Крізь стіну — і аут. Вона нічого не боялася за життя і нічого не боятиметься за післяжиття. Вона глибоко вдихнула і…

— Дівчинко, чекати!

— Що? — швидко мовила налякана Меґ.

— Тримати, — Фліт щось стискав у руці. Два камінчики з кошика. Блакитні зі срібним візерунком.

— Осад із душ. Дуже батареї.

— Дякую, Фліте, — сказала Меґ, засовуючи камінці далеко в кишені своїх комбаток. Це саме те, що їй треба. Кілька камінців. Спокуха, краще не викидати на очах у цього хлопця. Може образитись.

— Дівчинко, іти зараз! Швидко. Дорожня машина швидко.

— Біп-біп, — нервово відповіла Меґ.

Вона знову ввійшла в кам’яну стіну. Зблиски витанцьовували довкола її зап’ястків, довкола її ліктів — аж ось вона щезла.

Миїші копирсався в Ригаччиному мозку.

— Ну? — нетерпляче мовив Вельзевул.

— Не квапте мене, — пробурмотів миршавенький японець, не зводячи очей із сірих драглів, що лежали перед ним.

— У мене ще купа справ, Миїші. Рятувати його варто?

Миїші випростався, струшуючи дрігву з рук.

— Не в такому стані. Мозок собаки і цього пацика змішалися надійно. Надійніше не буває.

На кінцях Вельзевулових пазурів спалахнули іскри.

— Ангел би його взяв! Мені потрібна інформація про те дівчисько!

Комп’ютерний геній самовдоволено всміхнувся:

— Без проблем, Вельзевуле-сан. Я возз’єднаю його.

Комп’ютери для пекельного Номера Два були справжньою загадкою, на кшталт перетворення.

— Возз’єднаєш?

Миїші гидко всміхнувся:

— На землі мої методи було, так би мовити, заборонено, через професійну етику. А тут…

Він міг не продовжувати. На права людини в Пеклі мало зважали. Миїші витяг зі своєї чарівної скриньки якусь бридоту — щось на зразок моніторчика на металевій ніжці. Без жодних вагань комп’ютерний геній застромив пристрій у драглі Ригаччиного мозку.

Вельзевул здригнувся. Миїші — ще той покидьок. Доктор Франкенштейн проти нього — пластун-початківець.

— Мозковий шпичак. Я люблю цю цяцянку. Мозкові електричні імпульси і є джерелом енергії. Оригінально, я б сказав.

— Авжеж, — погодився Вельзевул, зомліваючи.

Миїші витяг дистанційку з кишені свого дизайнерського костюма, обтираючи об шовк поналипалий мозок.

— Зараз подивимося, що цей кент бачив.

Крихітний екран увімкнувся, і обидва демони побачили, як вони вирячуються на самих себе — так, як їх бачив Ригачка. Обтяжливе враження. Від такого могла й голова розболітись.

— Що робиш, неодупо?

Миїші прикусив спідню губу, щоб не бовкнути чогось у відповідь. Вельзевул розмірковував.

Треба простежити за цим комп’ютерним генієм. Зазнається.

— Я перекручу.

Зображення зрушило з місця і поїхало в зворотному напрямі. Ригачка спускався тунелем і знову був живий. У спогадах, звичайно.

— Стоп. Покажи.

Ригачка знову шкірився на пенсіонера, якого долали корчі.

— Мені подобається цей хлопчина, — мовив Миїші. — Самородок.

— Чорнороб, — пирхнув Вельзевул, як завжди, удавано. — Окей, зупини.

Миїші затарабанив по клавіатурі, і картинка спогадів застигла. Зображення мигтіло. Меґ Фінн стурбовано схилилася над тілом пораненого.

— Ага! — вигукнув Вельзевул. — Вона захищала цього старого. Ось що дозволило їй утекти. Які шанси? Мільйон до одного.

Миїші хутенько порахував на калькуляторі.

— Вісімдесят сім мільйонів до одного, точніше, — виправив він; слова улесливо злітали з його вуст.

Вельзевул порахував до десяти. Треба мати святе терпіння, щоб витримувати таких нахаб. А він не був святим. Номер Два загрозливо наставив вила на комп’ютерника.

— Цей цофнутий у такому стані мені ні до чого, так само як і ти, коли не можеш його полагодити.

Миїші безтурботно скалив зуби:

— Без проблем, Вельзевуле-сан. Я встановлю віртуальну голограму-підказку і апґрейдну його зі ступорного на, скажімо… скотський. Перепрошую за каламбур.

— А на пекельний?

— Неможливо. Не з його черепом. Дуже зрідка який казанок придатний до справжнього зла й може зреалізувати всю свою вдачу. Ось цей примірник спроможеться лише на урвиголову, не більше.

— Отже, робимо скотського.

Миїші