Еберхард Паніц - Льодовиковий період

Ебергард Паніц (нар. 1932 р.) — німецький прозаїк і драматург (НДР), лауреат премії ім. Генріха Манна (1975), Державної премії НДР (1977) та ряду інших літературних премій. Працював журналістом, редактором, багато подорожував, пробував себе у різних жанрах.
До кращих творів письменника належать романи та повісті «Крістобаль і острів» (1963), «Сьоме літо» (1966), «Під деревами дощ іде двічі» (1969), «Сім пригод Доньї Жуаніти» (1972, див. «Всесвіт», 1974, № 10–11), «Софія-грішниця» (1974), «Поразка Вікторії» (1975), «Трамвай мого батька» (1979), «Фосфорна квітка» (1985) та ін.
Паніц завжди звертається до злободенних тем. У романі-застереженні «Льодовиковий період» (1983) йдеться про найгострішу проблему сучасності — врятування людства від термоядерної катастрофи. Перед нами ситуація надзвичайна, на грані реальності й фантастики, історія, яка ніколи не повинна відбутися… Автор підкреслює, що взявся за цю тему не для того, щоб викликати у читача страх і відчай. Навпаки, він хоче застерегти, мобілізувати людську свідомість і волю, нагадати про необхідність зміцнювати мир і завоювання соціалізму.

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

З німецької переклав Віктор РЕВУХА

Mitteldeutscher Verlag Halle-Leipzig, 1983.

Я тут не бував ще ніколи,

Дихаю тут інакше,

Сяє яскравіше від сонця

Зірка, що поруч нього.

Довго довелося мені зі своєю сестрою Евою брести засніженим бездоріжжям. Про нічліг було годі й думати. Але пан Аншюц зголосився нам допомогти, він підбадьорив нас і показав, як добратися до готелю «Артус» під Волькенталем. Пан Аншюц, очевидно, хотів мати сусідкою мою сестру Еву, а зі мною йому доводилось просто миритися. «Моє любе малятко» — так називав він її вже першого дня нашого знайомства. А згодом, на другий чи третій день, він уже обняв її й сказав:

— Самому було б набагато важче, в такій ситуації людина людині конче потрібна.

До готелю «Артус» ми добралися саме тоді, коли сили нас остаточно полишили. Сніг заліплював очі, навіть сказати щось одне одному на морозі було неможливо. Коли я відчинив двері готелю й побачив безліч запалених свічок, які від протягу спалахнули яскравим колючим світлом, це видалося мені дивом. Хоча людей у залі не було видно, однак усе свідчило про те, що вони десь поблизу. На столах стояли келихи, тарілки, на вішалках висіли куртки й пальта; довкола нас тинялася, муркаючи, кішка.

— Слава богу, — сказав пан Аншюц, — ми вже на місці.

Мене сповила хвиля тепла й затишку. Вікна були забиті дошками, під стінами валялися столи й стільці, на килимах у коридорі не було жодних слідів, які нагадували б про якісь події. Я помітив — Аншюц, перш ніж піднятися сходами й зникнути в темряві, щось шепнув моїй сестрі. Лише згодом я побачив, що східці над другим поверхом круто обривались, а стіни й стелі в кімнатах ледве трималися, бо далі вже ні поверхів, ні даху не було. Не працювало, очевидно, й опалення, однак в одному каміні ще тліло кілька дровин — уламки дерев’яних деталей з верхніх поверхів. Я сів до вогню й підсунув крісло сестрі, щоб вона теж зігрілася й нікуди від мене не відходила. Відколи ми познайомилися з Аншюцом, я не міг нічого сказати їй віч-на-віч.

— Ти, звичайно, можеш собі робити що хочеш, — шепнув я сестрі. — Але дай нам спочатку отямитися, не встрянь у халепу.

— Міхелю, я рада, що ми тут, — відповіла вона й схопила мене за руку. — А що ж нам ще лишається? Аншюц мав рацію, лише тут ми почуватимемо себе більш-менш надійно. Чи, може, ти мав інші плани?

— Ні, — відповів я й відчув, як поступово зігріваються мої руки. Я роззувся, наставив ноги до вогню й порадив, хоч і безрезультатно, зробити це й сестрі. Виснажений до краю, я боровся з утомою й не знав, чим собі зарадити. Вже вечоріло, надворі все було сповите темрявою, про якийсь інший притулок марно було й думати. Якби нам довелося вирушити далі, то хто знає, чи мали б ми шанс дочекатись у такій холоднечі наступного ранку.

Ева теж занепокоїлась, вона ввесь час позирала вгору, на сходи, де зник наш випадковий попутник.

— Можливо, привівши нас сюди, він завдав собі зайвого клопоту? — запитала вона, і, щоб умовити її лишитися біля вогню, мені довелось докласти неабияких зусиль.

Я з самого початку не вірив, що Аншюц може розраховувати на цей готель. Можливо, тут взагалі немає вільної кімнати. Він нібито замовив номер телеграфом, але телеграма могла затриматися. І що з того, що директор готелю його друзяка з юнацьких років?

Потріскуючи, в каміні горіли дрова; більше тут не було чути ані звуку, все наче вмерло. Кішка зникла; якщо тут були якісь мешканці, вони, певно, спали. З працівників готелю теж ніхто не з’являвся на очі, навіть коли Ева загукала «Алло!.. Алло!..» Столи стояли неприбрані, в попільницях лежали недопалки, їх наче тільки-но загасили. На карнизі каміна, куди легко було сягнути рукою, стояла недопита пляшка коньяку.

— Якби знаття, — сказав я й показав на неї, — що тут уже закінчили трапезу й ніхто не прийде… Так чи так усе полетіло шкереберть…

— Це правда, — кивнула Ева й ще міцніше стиснула мою руку. — Чекати просто жахливо, а ця тиша… — Вона покликала пана Аншюца, однак той не відгукнувся. Коридор нагорі потонув у сутінках, бо свічка спалахнула востаннє й зовсім згасла. — Міхелю, — зашепотіла сестра й прихилилася до мене, — мене ніхто звідси нізащо не витягне, хай би там що…

Я налив собі коньяку й трохи випив, тоді дав Еві; вона лише покуштувала, сіпнулася й не дала мені далі пити. Сказала, що ми повинні мати свіжі голови, позсовувати крісла, кілька годин поспати, а вранці подумати, що робити далі.

— Так, — відповів я, — іншого вибору в нас немає.

Довкола валялися вовняні ковдри, достатньо було й крісел. Біля каміна лежали дрова, я взяв кілька полін і підкинув у вогонь. Витягнувши руки, босоніж, сидів я перед розпеченим каміном і не сахнувся навіть тоді, коли з нього бухнуло полум’я й підсмалило мені волосся. Головне, що ми втекли від лютої негоди, все решта не варте було уваги.