Йон Колфер - Список бажань

Ось тобі й маєш. Біль по всьому тілі. Ні, не через те, що вона врізалася в небесний тунель, а через той газовий бак. Це й пояснює, чому вона лежить. Навряд чи в лікарні, тяжко поранена. Жива — і класно. А галюни — то, мабуть, через знеболювальне. Вона засміялась би, якби так страшенно не боліли боки. Отак. Останнє припущення більше скидалося на правду, ніж інші версії. Тобто собакохлопець і велетенський тунель.

Меґ настільки повірила новій версії, що наважилася розплющити очі. Перше враження — блакить. Безмежна блакить. Цить, не панікуй. У лікарнях теж є блакитний колір. Заспокійливий колір.

Потім пара безтілесних червоних очей закліпала в блакитному краєвиді — і її надії на щасливий кінець з тріском посипалися повз її вуха.

Чорні як сажа зуби постали перед очима.

— Ніколи такого не бачити, — проказав примарний рот.

За таких дивних обставин тактика лежання з заплющеними очима видавалась щонайменше сумнівною. Меґ зірвалася на ноги й позадкувала, аж доки не вперлася спиною в тунельну стіну. Овва! Знову тунель. Здається, її лікарняній теорії гайки.

— Кольоровий спектр, — вів далі рот, бентежачи Меґ. — Блакитний, червоний, фіолетовий. Оба-на!

Решта частин тіла групувались довкола зубів, схожих на кавалки. Істота з невизначеними обрисами стояла на драбині, розглядаючи безмежний тунель. Миршавий гуманоїд. Його голубава шкіра щонайкраще пасувала до стін тунелю. Суперовий камуфляж.

— Ти хто? — буркнула Меґ.

— Я хто, запитати дівчинка. — Істота пирхнула. — Хто я? Я тут жити. Ти тут вриватись. Ані привітань. Ані промов. Лише байдужість і тупість.

Меґ зважила свої шанси. Істота досить маленька; може, вдасться луснути її камінцем і втекти по драбині. Але куди втекти? Куди?

Істота почухала прищувате обличчя.

— Вибачте Флітові, панночко. Гості ніколи не зупинятися. Летіти собі. Летіти, летіти, летіти.

— Де я? — запитала Меґ.

Фліт розвів руками.

— Де? У тунелі, дівчинко. У тунелі. Життя… тунель… після життя.

Меґ зітхнула. Саме цього вона боялася. Отож, мертва.

— А ти хто?

— Колись бути людина, — зітхнула істота. — Погана людина. Тепер кліщ. Тунельний прибиральник. Флітова спокута. Дівчинко, дивитися. — Фліт зняв плетеного кошика з петлі на стіні. — Осад з душ. Тунельне сміття.

Меґ зазирнула в кошик. Він був повний розжарених камінців. Блакитних, звичайно. Блакитні камінці вона, звісно, могла собі уявити, проте зараз ладна була заприсягтися, що камінці співають.

Фліт з любов’ю погладив камінці.

— Двісті кошиків. Потім Перлисті Ворота.

Меґ кивнула головою. У цьому є рація, подумала вона. Щось на кшталт публічного сервісу.

— Тобто… тобто я… кліщ? Так?

Флітові таке запитання видалося кумедним.

— Дівчинка? Кліщ? О, ні, ні, ні, негативно відповідати. Єдина дівчинка на мільйон більйонів. Фіолетовий колір.

— Я не…

Фліт дав Меґ кілька легких ляпасів.

— Вуха розтулити, дівчинко! Блакитний колір — Перлисті Ворота. Червоний колір — Пекло. Фіолетовий — серединка на половинка.

Меґ витріщилась у безмежність тунелю. Небіжчики збільшувались, наближаючись до її притулку на драбині. Деякі підлітали так близько, що Меґ помітила зневіру в їхніх очах.

— Який кольоровий спектр? Я не бачу…

Фліт простяг голубу руку до очей Меґ, і вона побачила. Світло позад кожної душі. Рожеве чи блакитне. Тих, хто мав червоне світло, виловлювали з потоку і скеровували до пекла. Меґ подивилася на свої руки. Фіолетові зблиски вигравали довкола кінчиків її пальців.

— Бачити, дівчинко! Бачити! Фіолетовий. Праведники — грішники. Спокій — галас. Серединка на половинка.

Меґ намагалася зрозуміти:

— Що зі мною буде?

— Ні Перлисті Ворота. Ні Пекло. Назад.

— Назад?

Істота, що колись була людиною, закивала головою:

— Назад. Залагоджувати погані вчинки.

— Погані вчинки?

— Дівчинко бути тупий папуга, — сердито мовив Фліт. — Вчитися говорити правильно! Погані вчинки робити в тілесному житті. Назад, назад, летіти назад. Лагодити. Потім колір блакитний-блакитний.

Примарне серце Меґ забилося швидше.

— Я можу повернутися? Знову ожити?

Фліт захихотів, радісно плещучи в долоні.

— Ожити? Ні. Привид — бабах! Допомагати тим, кого ображати. Брати осад із душ.

Дуже важко було дізнатися щось по суті з цієї розмови. Фліт так давно не знався з людьми, що його словниковий запас зійшов на самі повсякденні поняття. Наскільки Меґ зрозуміла, вона мала вибір. Або залишатися тут на драбині, або повертатись і залагодити справи зі старим Лоурі. Вибір невеликий. Буркотливий кліщ або… два буркотливі кліщі. Як можна залагодити гріх? Що вона мусить зробити?

— Поспішати, дівчинко, — порадив Фліт. — Час збігає, тік-так, тік-так. Добро пропадати марно.

Меґ витріщилася на свою ауру. Крихітні червоні зблиски струменіли поверх фіолетового. Якщо енергія привида витече з неї, їй судилося бути внизу в пеклі разом з Ригачкою. Вона відчувала тяжіння пекла, наче компасна стрілка Північний полюс. Жмутки аури відпадали від неї і мчали до пекла, як вода зі зливного бачка.

— Як мені повернутись?

Блакитна істота знизала плечима:

— Фліт не знати точно. Ніколи не траплятись доти. Фліт чути від інших кліщів.

— Ну, і що Фліт чув?

Фліт показав на мармурову стіну:

— Іти крізь.

— Я пробувала, — проказала Меґ, потираючи шию, — не спрацьовує.

— Не думати СТІНА. Думати ДІРА.

Звучало, наче розмова інтернет-серфінгіста.

— Ти певен?