Йон Колфер - Список бажань

— Вкупі з собачими генами з цього пацика вийде справжній автомат. Коли він піде на діло, то не спиниться, аж доки завдання не буде виконане або вичерпаються життєві сили.

Миїші натиснув на кнопку “Пуск”, і Ригаччине тіло стало судомити: мозковим шпичаком побігли байти інформації.

— До чого такий поспіх, не розумію? Що ви приготували для цього фраєра?

— Це мій новий Ловець душ. — Вельзевулові очі палали. — Він повернеться на землю і знайде нам душу.

Миїші почухав свою еспаньйолку — міні-версію сатанинської борідки.

— У такому разі я надав би йому товарного вигляду. Кілька кубічних сантиметрів водного розчину в кору головного мозку — і він… воно бігатиме краще, ніж дитина.

— Воно? — перепитав Вельзевул. — Ти не можеш прибрати з нього пса?

— Ні, Вельзевуле-сан. Мейнфрейм дуже пошкоджено.

— Мейнфрейм? — Вельзевул був певен, що Миїші вживає комп’ютерні терміни лише для того, щоб його спантеличити. І, звичайно, мав рацію.

— Мейнфрейм, мозок тобто. Це те саме, що відокремити сіль від цукру ложкою, — мовив Миїші поблажливо.

— Коли він буде готовий?

Миїші недбало здвигнув плечима:

— За день чи два.

Такого зухвальства Вельзевулові було по самісінькі вінця. Він, звичайно, не міг знищити Миїшину душу, але всипати нахабі перцю не штука.

Вельзевул зібрав чималенький розряд на вилах і випустив у Миїшин зад. Апґрейднутий юзер підскочив так високо, як мало хто з олімпійців.

— Дві години. Якщо він не буде готовий за дві години, то в мене є ще чимало розряду.

Миїші кивнув головою, роздимаючи щоки від болю.

Вельзевул посміхнувся, він знову був у гуморі.

— От і добре. Радий, що ми порозумілися. — Він повернувся, складки чорної мантії оповили його кісточки. — І ще одне, Миїші.

— Та-ак, Вельзевуле-сан.

— Поверни верхню частину його черепа на місце, в нього й так ефектний вигляд.

Нога Лоурі Маккола передчувала дощ. Уже два роки, як той пес вирвав з неї шмат м’яса, а вона все болить. І вже ніколи не перестане. Лікарі сказали, що він кульгатиме до кінця своїх днів. До кінця своїх днів? Ото кумедія.

Лоурі запалив товсту смердючу сигару. Він знову почав курити. Чого б і не почати? Поряд не було ані душі, щоб пожалітись, а нікотин безсилий його вбити.

Так було не завжди — безнадійно. Тепер… тепер усе по-інакшому. Він повертався назад, до тієї ночі, два роки тому, коли лежав на лінолеумі, спливаючи кров’ю. Тоді він зрозумів, що помре. Можливо, іншим разом. Його бажання жити враз десь ділося. А навіщо? Рай? Бридня. Не було справедливості на небесах, то чого вона має бути на землі? Навіщо ж мордуватися? Для чого бути добрим? Лоурі й досі не відповів собі на ці питання. І доки не відповість, не з’явиться ані найменшого бажання.

Лоурі остогидло дивитись у вікно, час увімкнути телевізор. Вечірню програму. Спосіб згаяти час для того, хто цього прагне. Після п’яти хвилин споглядання кулінарних рецептів він зрозумів, що ще не настільки пропащий, і вимкнув ящика. Садок. Піти повиривати бур’ян.

Його нога передчувала все правильно: дощ уперіщив по крихітній земельній ділянці, яку рада оптимістично назвала зеленими насадженнями. Лоурі зітхнув. Чи воно коли буде все гаразд? Де дівся той жартівник, яким він був? Куди пішло життя?

Він стільки разів ставив собі ці запитання, стільки разів перебирав усе в пам’яті, що йому вдалося виокремити кілька ключових моментів свого минулого. Коли він мав можливість вибору і вибрав хибно. Суцільна вервечка помилок. Такий собі перелік із “мав би”, “міг би” і “мусив би”. Не те щоб з усіх тих думок була якась користь. Не те щоб він міг зараз щось змінити. Лоурі поклав руку на груди, серце прискорено билося. Особливо не зараз.

Тож як завершити сьогоднішні американські гірки? Випити пігулки, певно. Пошкандибати до газетного кіоску чи розважитися, зігравши партію бінго в міському клубі.

Меґ Фінн з карколомною швидкістю вилетіла з післяжиттєвого світу й гепнулася в крісло Лоурі Маккола. А через те що вона вже не думала ні про яку діру, воно видалось їй таким само твердим, як тобі й мені. Пружини зарипіли, протестуючи, — і мідні коліщатка закрутились по підлозі.

Він упав не через те, що був шокований. Він упав тому, що крісло з розгону вибило його ціпок. Він гримнувся назад, хапаючись за книжкову шафу, як йому здалося. Невдалий рух, їй-богу. Важкі полиці похилились і попадали на старого чоловіка.

Упало заціпеніння. Меґ очманіло дивилася на пилюку, що здіймалася зі старої подушки. Пилюка. Справжнісінька пилюка. Зі справжнісінького світу. Вона повернулась. Можливо, вона ніколи й не вирушала звідси. І крісло відчутно справжнє. Ти ба, можлива теорія: Ригачка вистрілив з рушниці, і її винесло вибухом у Макколове вікно. І ось тепер вона приземлилась у крісло. Гм. Навряд. Кілька проколів у доказах. Хоча в це повірити не тяжче, аніж у тунельну стіну, фіолетовий колір аури, балакучого кліща та у все інше.

Лоурі нарешті отямився.

— Ти! — вимовив він, хапаючи повітря і лежачи під купою часопису “National Geographics”. — Меґ Фінн!

— Ну і, — розгублено озвалася Меґ.

— Та ти ж мертва! Я бачив твоє тіло!

Ось і маєш. І цій теорії гайки.

— Моє тіло?

— Так, твоє. Видовище не з приємних, скажу тобі.

Меґ здригнулася. Мабуть, вона мала кепський вигляд, коли