Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

спокій, — сказала їй вихованка, не приховуючи свого задоволення, що втямила намагання Старої Жінки. — Якщо хочеш довідатись, про що мовить Дуб, можу тобі це сказати. Я вже давно чула його слова… так… так… гілки його крони бачать Село без особливих зусиль. Це дуже високий Дуб.

Чарівниця уважно подивилась на неї, і на її устах промайнула легка усмішка, але відразу ніби посмутніла.

— Дуб каже, що Загарбники — у селі по той бік пагорба, але якщо ми йтимемо краєм Лісу, оминемо їх. І нам не можна підходити до сусіднього Містечка, бо там їх ціле військо. Вчора начебто вони відрубали голови кільком міщанам, — вело далі Дитя неквапно. — Ти можеш мені пояснити, навіщо Загарбники рубають людям голови?

— Вони чинять так тоді, коли думають, що люди бунтують проти їхньої влади. Часом це лише їхні підозри, але інколи — правда, — відповіла Чарівниця.

— Я маю їх жаліти? — спитало Дитя вередливо.

— Це твої рідні й друзі. А Загарбники до них не належать, — відповіла Чарівниця. — Загарбники чигають на твою голову, і якби ти тільки потрапила їм до рук…

— А з тобою що було б?

— Мене би спалили на вогнищі.

— Ах, так як було у Великому Королівстві у давні часи, перед тим, як король Люіль XIII почав опікуватися Чарівницями… — пригадала учениця Великої Книги.

— Так, до того часу володарі, лицарі, шляхта і навіть вчені та декотрі звичайні мешканці цього краю ненавиділи і боялися всього, що було інакшим. Але народ боронив Чарівниць, відчуваючи, що вони не чинять нічого злого, а часто приходять на допомогу. Завдяки мудрим законам Люіля XIII всі поволі навчились шанувати чиюсь інакшість. А з часом навіть полюбили тих жінок, що розуміли мову дерев, тварин і птахів, зачаровували й відчаровували речі, лікували й зцілювали хворих, покращували погоду — і все це завдяки Святій Магії. Загарбники походять із давніх кочових племен: темних, забобонних, неосвічених, і ненавидять все, що їм чуже. І ця ненависть сповнена страху. Саме тому вони почали палити на вогнищах жінок, яких підозрювали у чарах, і стинати голови тим, що заохочують чари. А тепер вставай, пора йти далі. Нам ще добрячий шматок дороги попереду. Та ще й доведеться зробити чималий гак, щоб обійти Містечко.

Чарівниця з вихованкою знову помандрувала вгору. На вершині пагорба, де дерева, розступившись, утворили ясну галявинку, мандрівниці знову сіли спочити на поваленому стовбурі перед подальшою важкою дорогою. Просто біля них присів барвистий птах і взявся дзьобом чистити золотаво-червоне пір’я. Чарівниця замислено стежила за його рухами, а Дитя ліниво потягувалося.

— Тиждень тому зарубали аж сотню людей у Містечку. Ще й дотепер долинає звідти плач сиріт із родин закатованих, — повела монотонно Чарівниця, не відриваючи застиглого погляду від птаха, що й надалі жваво копошився на поваленому стовбурі. Дитя підняло голівку й глипнуло на барвисте створіння.

— Він каже, що вбиті не чинили нічого лихого, тільки любили слухати оповідки й легенди про давню історію Великого Королівства, а також співали про нього пісні, особливо одну з цих пісень — Пісню Єдину, — спроквола тягнула Чарівниця.

— Але ж їхні діти і внуки й далі складатимуть ці оповіді й співатимуть пісні, якщо вони вже їх чули, — додала жваво вихованка. — Може, вони чинитимуть так, ще більше ховаючись, але чинитимуть… Не розумію, навіщо Загарбники вбивають за те людей…

Барвистий птах полетів собі. Обидві мандрівниці дивилися йому вслід.

— Загарбники вважають: ті, що згадують старі добрі часи Великого Королівства, у глибині сердець прагнуть, аби вони повернулися туди, звідки прийшли навалою — у свої степи… Себто такі люди — вороги Загарбникам. А ворогів слід убивати, щоб разом із ними вбити мрію про вільне Велике Королівство, — сказала Чарівниця.

— Мрій не можна вбити, — мовило замислено Дитя. — Не збагну, як мешканці давнього Великого Королівства могли дозволити, щоб Загарбники взагалі сюди поткнулися. Поясни мені це!

— Невдовзі ти про все дізнаєшся. Це не моє завдання, — відповіла Чарівниця. — Я мала тільки виховати з немовляти здорову сильну Дівчинку і навчити всіх таємниць Великої Книги. Я своє завдання виконала, якщо не помиляюся, ще й з лихвою, бо ти розвиваєшся швидше, ніж можна було сподіватися… А тепер припиняй теревенити й рушаємо, бо не встигнемо вчасно.

Чарівниця і Дитя, жваво подолавши чималий шмат дороги, вийшли на узлісся по другий бік великої гори. Тепер на них чекало важче завдання: вони мусили оминути найближче Село й Містечко, що лежало неподалік, і прокрастися на зарослий лісом схил наступного пагорба, який темнів далеко на обрії.

— Нам треба подолати два такі пагорби, і вже тоді доберемось туди, куди нам треба, — сказала Чарівниця. — Проте видається мені, що Загарбники і далі сидять у Містечку, бо я їх ніде більше не бачу…

Мандрівниці обережно вибралися з безпечної гущавини Лісу й побрели через поля, ще подекуди вкриті снігом. Але сніг танув швидко, оголюючи вологу чорну землю. Де-не-де серед її груддя вже прокльовувалася перша весняна травичка. Дерева, що росли там-сям, тягнулися до все теплішого сонця своїми ще голими, безлистими кронами.

— Ой, тепер вони легко могли би нас схопити, — раптом озвалось Дитя. — Нас тут чудово видно, ще й здалеку. А ще тоді, коли ми йдемо по снігу. Наші темні, бурі плащі…

— Цить, бо прикличеш Зло… — цитькнула Чарівниця, стискаючи ручку Малої у своїй великій теплій долоні.

— Але я їх відчуваю, — відповіла Мала, трохи подумавши.

— Що ти відчуваєш?

— Відчуваю Зло. Воно десь близько, і невдовзі ми потрапимо в небезпеку…

— Цікаво, — пробурмотіла Чарівниця, ні на мить не сповільнюючи ходи. —