Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

Ти відчула їх раніше, ніж я. Так, я тепер також відчуваю, що Загарбники близько, хоча ніде їх не бачу…

— Он там… — показало їй Дитя.

Зліва через поля до них наближалися крихітні чорні цяточки, що збільшувались на очах, поволі перетворюючись на коней у галопі. Ще кілька секунд — і вже чітко видно вершників, їхні обладунки виблискують на весняному сонці, як маленькі люстерка. За мить вітер приніс втікачкам відлуння їхніх лютих вересків:

— Це вони! Жінка з Дитям!

— Хутчіше! Їм від нас не втекти!

— Куди їм тікати? Тут ані деревця!

— Гату! Жени їх! Жени!

— Клянусь нашим володарем Урґхом, їм не втекти!

— Вбити відьом!

Чарівниця спинилась, розпачливо роздивляюсь довкола. Але куди оком не кинь — всюди тягнулися лише порожні поля, де не було ніякісінького сховку.

— У нас немає вибору, — пробурмотіла. — Це ризиковано, але вибору в нас немає. Нам треба тільки зійти зі снігу і стати на голу землю. Там нас буде менше видно, а потім… потім я нас перетворю.

— Зроби нас пташками, — попросило Дитя. — Я би хотіла хоч раз у житті політати. А коли ми будемо птахами, вони ніколи нас не піймають.

— Перетворюючи людину, не можна відривати її від землі, — мовила Чарівниця, біжучи разом із вихованкою до темної смужки поля, де сніг уже встиг розтанути. — Людина, перетворена на птаха, відірвана від землі, може вже ніколи не повернутися на землю. Тому перетворення на птаха — це крайній крок.

Вершники в обладунках ставали все вищими, а їхні злісні верески долинали до втікачок вже зовсім чітко. Попереду на гнідому коні мчав могутній Загарбник, його неймовірно міцну статуру не міг приховати навіть обладунок.

— Цей, певно, любить убивати, — подумало мимоволі Дитя, що бігло поруч Чарівниці, коли раптом… раптом відчуло, що воно вростає у землю й застигає. Поряд із темної вологої землі раптом виріс голий кущ із гострими колючками.

— …значить, я зараз кущ, схожий на неї, — сказало до себе Дитя подумки, і величезним зусиллям волі ворухнуло однією зі своїх галузок-рук, щоб побачити на ній такі ж гострі, довгі колючки. — Шкода, що у нас немає бруньок. Вони такі приємні, пухнасті й сповіщають про прихід весни. Особливо вербові котики. А ми дуже похмурі кущі. Мертві. Цікаво, чи ми би зацвіли, якби нас от так залишити кущами днів на десять під теплим сонячним промінням?

Так собі міркувало Дитя, довіряючи чарам своєї Опікунки, коли розлючені вершники загарцювали на чорному клапті поля. Довкола не росло жодного деревця, не височіло жодного горбика, не було теж жодної оселі, навіть руїн якоїсь хати.

— …та ж не могли вони під землю запастися! — репетував Чорний Вершник попереду. — Шукайте їх. Не може бути такого, щоб вони зникли!

— …але ж їх ніде немає, пане! — гукали інші.

Чорний люто вперіщив канчуком по обличчі одного зі своїх поплічників.

— Коли кажу, розтелепо, шукати — це значить шукати! Не могли ж вони у повітрі розтанути!

— Прецінь це чарівниці, пане, — озвався несміливо інший вояк. — Хтозна, що вони могли утнути…

Коні неспокійно гарцювали, пирскаючи і нетерпляче б’ючи копитами. Лицарі вивергали прокляття і металися на невеличкому клаптику землі. За мить їхній очільник із ненавистю та завзяттям зігнав свій гнів на одному з мертвих кущів з гострими колючками, з усієї сили рубонувши його своїм гострим коротким канчуком. Кущ безсило впав на землю. Чорний вершник люто цвьохнув свого коня, а слідом за ним поскакали геть із вереском та прокльонами його супутники.

…лежачи безпорадно на землі, кущ поволеньки, спроквола прибирав подобу Чарівниці. Очі в неї були заплющені, вона лежала непорушно, а її бліде обличчя перетинала довга кривава смуга.

— Скажи щось, — шепнуло Дитя. — Скажи тільки, що ти жива…

— Я жива, — ледве промовила Чарівниця.

— Тобі боляче, — радше ствердила, ніж запитала її вихованка.

— Боляче. Вийми з мого мішка пляшечку з рубінового кришталю і влий мені до рота кілька крапель…

Дитя слухняно виконало те, що звеліла Чарівниця. Рідина в пляшечці також була рубінова, подібна на кров. Коли кілька краплин потрапило до рота Чарівниці, на її обличчя поволі повернулася звичайна, здорова засмага. Сірі холодні очі розплющились і тяжкий нерухомий погляд зупинився на личку схиленої Малої.

— Вони поскакали геть?

— Так, — відповіла дівчинка. — Вже їх не видно.

— Тоді треба поспішати. У нас обмаль часу, — пожвавилась Чарівниця і підвелась із землі.

Кривава смуга на її обличчі поблякла, а в тіло вливались нові сили. Рубіновий еліксир, що зберігався у кришталевій плящині, діяв дуже добре. Вже за мить Чарівниця і Дитя хутко простували полями в бік усе ближчої, порослої темним лісом гори.

Розділ 4

Далі дорога, якою простували Чарівниця й Дитя, вже не мала перешкод, хоча й була довга та виснажлива. Залишилось подолати дві високі, порослі лісом гори. Крім того, перед ними лежало ще кілька Сіл і два Містечка. Все-таки через одне з них мандрівницям доведеться пройти, бо тільки там був міст, що вів на інший бік широкої бистрої Ріки.

— Містечко перейдемо вдосвіта, між ніччю й днем.