Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

Це час, коли ті, що здорові, сплять найглибше, і коли приходить Смерть, якщо має по когось прийти. Між четвертою і п’ятою годиною ранку. Це сірі години, і не для всіх вони добрі, але саме для нас вони найкращі, — сказала Чарівниця.

Обидві якраз сиділи у невеличкому гайку поблизу Містечка і чекали, коли ж настане ніч. Від голоду рятували їх сухарики і сушене м’ясо, яке Чарівниця ховала у своєму клунку, здається, в необмежених кількостях. Дитя вже почало підозрювати, що, вочевидь, ці сухарі й м’ясо множаться у мішку в чарівний спосіб, бо їх ніколи не зменшувалося, і вони завжди наїдалися досита. Тільки що після цієї поживи набагато швидше, ніж після звичайної їжі, повертався голод.

Ніч настала швидко, як це буває зазвичай на зламі зими й весни. У холодному чистому повітрі луною відгукувались удари годинника, що поважно вибивав кожну нову годину. Коли вибило третю, Чарівниця ще трохи почекала, а потім вони помаленьку рушили до будівель, що маячили віддалік.

Це було перше Містечко, яке Дитя побачило за своє коротке життя. Хоча воно було невеличке, вбоге й темне, Дівчинка була від нього в захваті. Вона ніколи ще не бачила стільки будинків, що так густо стояли один біля одного, як дерева в Лісі. Приголомшили її стрункі вежі, маленькі різьблені каплички і розкішна велетенська Ратуша з величезним годинником, що вибивав четверту годину, коли вони підійшли до неї.

Скрізь панувала тиша, і ніщо її не порушувало. Мабуть, усі спали: у вікнах будинків було темно. Спали також Загарбники у Ратуші, і навіть сторожа при брамі, бо ж до вух мандрівниць долинало їхнє могутнє хропіння. Жінка і дівчинка йшли помалу, роздивляючись довкола, тому що Дитя не могло відірвати очей від нових краєвидів і незліченних вузеньких покручених вуличок.

Раптом Дитя зупинилось:

— …Це чути спів?! — пробурмотіло здивовано.

— Хтось співає Пісню Єдину, — шепнула урочисто Чарівниця. — Можемо підійти ближче, послухати. Поки що я не відчуваю, щоб нам загрожувала якась небезпека.

В одному з невеличких будиночків у кінці вулички, за яким знову тягнулися порожні поля й Ріка, блимав тьмяний вогник. Чарівниця і Дитя прокралися попід вікна. Ось Дитя розгледіло крізь маленьку закіптюжену шибку невеличку, але чисту світлицю, а в ній бабусю, що сиділа біля вогню, який слабо жеврів у печі. Біля бабусі сиділо троє чоловіків й одна жінка й слухали її Пісню:

…а Святий Камінь чекає й чекає, поки Єдиний, поки Єдина надійде, тоді Велике Королівство воскресне, минуться всі його біди. І сім разів промине сто років, і настане свята година оживе Королівство Велике. Пам’ятай про це терпеливо…

Бабуся замовкла і заплющила очі. Слухачі усміхались одне до одного, замислено киваючи головами. Один з них підвівся, і потягуючись, підійшов до вікна. Чарівниця і Дитя присіли, а потім тихцем рушили далі, у глибину темних широких і порожніх полів, звідки долинав лункий, нахабно-вільний спів стрімкої Ріки.

— Що таке Пісня Єдина? — спитало Дитя, хутко чимчикуючи.

— Колись ти про це довідаєшся, зараз ще не час, — кинула Чарівниця. — Можу тільки сказати, що у Пісні Єдиній сила-силенна куплетів. Є римовані, як цей, що ми чули. Є неримовані або ж подібні на лицарські балади. Але йдеться у них про те ж саме, і все це — Пісня Єдина. Людям, які її співають, загрожує смертна кара. І багато мешканців цієї сумної країни вже поклали за пісню голови. Проте, як бачиш, не скорилися страху…

— А Святий Камінь? Що таке Святий Камінь?

— Кожна країна, кожен народ, кожна держава мають свої святі або чудотворні місця. Мусять їх мати. Нещасні ті, що таких місць не мають чи ніколи не мали. У Великому Королівстві було їх багато, деякі — приховані — збереглись, деякі — ні, бо їх знищили Загарбники. Найважливіше з таких місць — Святий Камінь. Однак не слід згадувати про нього вголос, бо Загарбники багато би дали за те, щоб знайти його і знищити. Хоча саме Він незнищенний, бо його святість — істинна. Ти повинна знати, що на Святому Камені завжди ставав кожен новий спадкоємець престолу, який мав перебрати владу після батька. Той, хто не був гідний влади, не міг на ньому встояти. Камінь скидав його або цей нещасливець не барився і сам тікав, бо знав, що інакше Камінь його вб’є. Тоді на камінь ставав другий королівський син. І завжди хтось із них переможно проходив це випробування. Що би там не казати, це Він, Святий Камінь, і лише Він вирішував, хто буде наступним володарем, а проти його волі ніхто ніколи не йшов.

— А він і досі є? Святий Камінь? Хоча вже немає королів, а є тільки Загарбники? — спитало Дитя.

— Так. І уяви собі, що колись всі мешканці Великого Королівства знали, де Святий Камінь, але ніколи жоден з них не викрив цього місця Загарбникам навіть на тортурах. Воліли померти. І тому Святий Камінь, хоча й минуло понад сімсот років, зберігся. Сьогодні про те, де його шукати, знає тільки п’ятеро людей.

— І ти також знаєш? — спитало Дитя з мимовільною пошаною.

— Ходімо хутчіше, бо в нас мало часу, — мовила ухильно Чарівниця, вдаючи, що не почула. — Якщо