Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

Мандрівниці виходили з Містечка вже у вранішньому світлі, в якому розлита була передвесняна імла. І лише опівдні добралися до узбіччя другої гори — великої та порослої лісами, і Чарівниця дозволила Малій перепочити. Адже тепер вони були у цілковитій безпеці.

— Чому Загарбники не почуваються у Лісі так вільно, як ми? — спитало Дитя, зручно влігшись на м’якенький мох. — Завжди, коли ми тікаємо, досить тільки сховатися у Лісі, і вже нам нічого не загрожує.

— Жоден Загарбник не почувається впевнено у підкореній країні. І саме тому вони вбивають її мешканців. Зі страху. А Ліси видаються їм особливо страшними, навіть лиховісними. Вони кажуть, що у наших Лісах є привиди, — усміхнулася Чарівниця.

— А вони справді є?

— Не для тебе і не для мене, — відповіла Опікунка, і її вуста розтягнулися в іронічну посмішку. — Хто прочитав Велику Книгу, ту, яку ти носиш у своїй пам’яті, не має боятись лісових примар. Ти добре пам’ятаєш розділ «Як належить поводитись зі стригами[1] та упирями?»

— Так, — спокійно відповіло Дитя. — Він, до речі, дуже короткий. Просто стриги нічого лихого не чинять, але це стосується лише тих, хто їх не боїться і шанує те, що вони не схожі на інших. Натомість їх розважає чийсь страх, і тоді вони стають справді зловісні, нехай тільки для забави. А так вони зовсім не страшні. Упирів же найкраще уникати, залишити їх в спокої і ніколи не викликати з Підземного Царства, хіба що справді мусиш так вчинити. Упирі самі не зачеплять і не люблять залишати своєї прихованої від людських очей домівки.

— Про що, на щастя, не знають Загарбники, — саркастично докинула Чарівниця. — Тому й не наважуються заглиблюватись у лісову гущу, хоча й мають таку могутню зброю. А якщо й наважуються, то лише тоді, коли збирають величезну лицарську дружину.

Коли Чарівниця завершила свою оповідь, серед лісової тиші, що огортала мандрівниць, пролунало довге, проникливе, хоча й негучне хихотіння, що тремтіло і тремтіло у повітрі, як дзижчання бджолиного рою, — і врешті зненацька затихло.

— Я щойно їх бачила, — озвалось Дитя вдоволено. — Вони слухали нашу розмову, і вона їм, здається, подобалась. Це стриги, бо вони були сіро-зелені. Не упирі…

— Упирі з’являються рідко, — докинула Чарівниця. — Що ж, рушаймо далі.

Між другою і третьою порослими лісом горами не було вже жодного Села чи Містечка. Чарівниця і Дитя добралися тепер до диких земель Великого Королівства, де ніхто ніколи не жив. Краєвиди змінились. Не було вже широких полів, не було садів. Не було доріг чи стежок. Час до часу шлях перегороджували велетенські, повалені вітром і часом дерева. Інколи треба було далеко обходити — коли десь ген з височини, з гірських вершин, дзюрчав тоненький струмочок, що однак хутко перетворювався на бурхливий водоспад. Під ногами мандрівниць несподівано розверзалися глибокі провалля, які також треба було оминати, а це подовжувало дорогу до мети. Мешканцям Сіл і Міст, не згадуючи вже про Загарбників, місцевість ця видалася би дикою і понурою, але Дитя помічало в ній лише красу — красу незалежної вільної природи. Така вона була і така має залишитись, бо ж люди — не великі умільці перетворювати Матір-Природу.

Ось Жінка і Дитя з великими зусиллями спинаються на третю й останню гору. Це вже не лагідний, порослий лісами пагорб. На перший погляд — осамотіле й неприступне королівство велетенських брил. Височенні дерева, переважно хвойні, росли лишень на вузеньких клаптях землі, яким вдалося зачепитись серед гострих високих скель і величезних круглястих каменюк. Проте — собі на радість — Дитя побачило Життя: вільна зграйка диких кіз, від яких аж струменіли весняні радощі, легко спиналася найкрутішими каменями все вище й вище. З-під їхніх копитець злітали камінчики, вдарялись об скелі й падали ген глибоко, десь додолу, і лише луна ще довго несла музику цієї кам’яної лавини.

— Там хтось є, — мовило раптом Дитя, дивлячись догори.

— Чекає на нас, — відповіла спокійно Чарівниця, хоча й з певним, ледве вловимим зворушенням.

Серед велетенських брил, біля підніжжя найвищої скелі, що сягала своєю верхівкою мало не до неба, стояла Жінка. Вона була вдягнена так само, як Чарівниця, у непримітний жебрацький бурий плащ. І так, як Чарівниця, — з наближенням мандрівниць до неї — Жінка видавалась Малій то бабусею, то стрункою зграбною жінкою у розквіті сил. Її очі, сірі й холодні, незмигно дивилися на подорожніх, що підходили ближче.

— Ось і ви, — озвалась вона спокійно. — Я вже почала було хвилюватися, хоча й не відчувала нічого дуже поганого.

— О так, наші пригоди не належали до найстрашніших, — усміхнулася Чарівниця. — Власне, нам навіть все вдалося. Тільки двічі випускали чари, щоб захистити себе.

— Себто в тебе в запасі залишилася ще одна спроба на захист? — спитала Жінка.

— Так, Сестро. Можу тобі її пожертвувати. Твоя місія зараз важливіша за мою. А моя завершилася.

— Дякую, збережи для себе. Я би хотіла ще з тобою зустрітися, сама добре знаєш коли, — відповіла Жінка. Кажучи це, вона не зводила з Дитяти важкого незмигного погляду.

— Отож ось Дівчинка, — сказала за мить серйозно. — Гадаєш, це справді вона? Хоча й дівчинка?

— Так, — кивнула головою Чарівниця. — І скажу, що навіть більше, ніж можна було би сподіватися. У кожному разі, я вже нічого більше не могла би її навчити. Тепер твоя черга, Сестро. Чи мені можна вже піти, чи я ще тобі потрібна?

— Можеш іти своєю дорогою, аби тільки ти повернулася у