Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

слушний Час, — відповіла Жінка і простягнула руку до Дівчинки. Ця рука, так само як рука Опікунки, також була велика й тепла. Дівчинка, вагаючись, поглядала то на одну, то на другу Сестру.

— Я маю від тебе піти? — спитала врешті в Першої Чарівниці.

— Так. Ми маємо розпрощатися… Дівчинко…

Дівчинка без жодного слова кивнула голівкою, і, не оглядаючись, рушила за новою Опікункою. Перша Чарівниця подумала, з рідкісним для неї смутком, що її вихованка жодного разу не оглянулась. Коли Дівчинка вже остаточно зникла з її очей, Чарівниця, що так і стояла на стежці, прошепотіла, ніби переконуючи сама себе:

— Ну що ж, я мала також навчити її бути незворушною…

Тим часом Дівчинка простувала за новою Опікункою, легко перескакуючи з каменя на камінь. Дорога поволі повела їх додолу. Дівчинка подумала, що, мабуть, вони знову спускаються у долини. Коли дикі Високі Гори вже залишились у них за спиною і місцевість стала приязніша для людського ока, Дівчинка вперше спитала:

— Ти також Чарівниця, так?

— Так, — відповіла її нова Опікунка.

— А я?

— Ти? Ти тепер Дівчинка. Тобі сповнилось сім років і повернуло на восьмий. Сьогодні твій день народження. Ти народилась — о диво — на саме свято Закопування Зброї. Щоправда, сьогодні вже ніхто його не святкує, всі тільки проклинають…

— А як мене звати?

— Тебе ще ніяк не звати. Тобі ще треба почекати.

— Ніяк не звати чи ти просто не хочеш мені сказати, яке маю ім’я? — наполегливо спитала Дівчинка.

— Може, якось звати, а може, й ні. Не відомо, чи ти заслужила на ім’я, — відповіла ухильно Друга Чарівниця.

— Чи я ще колись побачу ту Чарівницю, твою Сестру?

— Можливо. Якщо і тобі, і їй трохи поталанить. Якщо вона уникне вогнища і добереться до нас у слушний Час, і якщо сповняться Чари. Більше нічого не можу тобі сказати. І ти не маєш аж стільки розмовляти, — наче мимохідь додала Друга Чарівниця, а Дівчинка зрозуміла: її нова Опікунка не хоче відповідати, хоча, ймовірно, знає відповіді.

Отак-то Дівчинка, якій виповнилось сім років, знайшла нову Опікунку. Вперше відчула також, що таке туга розлуки, але не виявила її, бо ж ніхто ніколи не вчив її виявляти свої почуття. Радше навпаки. Отож вона швидко й успішно притлумила у собі тихий смуток від того, що розпрощалася з Першою Чарівницею, з якою пробула так довго. І навіть не подала знаку своїй першій Опікунці, як ця розлука її засмутила.

Розділ 5

Дівчинка і Друга Чарівниця подолали довгий шлях, перш ніж зупинилися на узбіччі однієї гори, на якій ріс молодий Ліс. Це був Ліс, якого Дівчинка ще не знала, це була інша, ніж досі, частина давнього Великого Королівства.

— Там знову починаються людські оселі, — мовила Чарівниця, вказуючи рукою на розлогу долину. — Але поки що залишимося тут, у Лісі. Так безпечніше. Я знаю одну глибоку й суху печеру, у ній ми поки що замешкаємо.

Невдовзі, просуваючись увесь час узбіччям гори, густо порослим лісом, мандрівниці побачили могутню скелю. Вхід до печери ховався у густих колючих кущах, тож без допомоги Чарівниці Дівчинка його би не помітила. Печера і справді була суха, зручна, долівку її всипано м’яким жовтим піском. А за мить — як тільки Чарівниця заходилась поратись у печері — в одній із заглибин з’явились дві широкі постелі з сухого листя, вкриті чистим лляним покривалом; чималий овальний камінь замінив стіл, а теплі пломінці невеличкого вогнища освітлювали печеру золотавим світлом.

— Тут нам буде добре, — позіхнула Чарівниця, стомлено потягуючись. — Тепер можемо спокійно перепочити і навіть виспатись після цієї довгої і виснажливої дороги з Високих Гір. Напевно, ти втомилась, моя мала…

Дівчинка широко позіхнула і відчула, що їй неймовірно хочеться спати. Вона заснула майже відразу, втискаючись у легке лляне полотно, під яким шелестіло, заколисуючи її, сухе листя.

З обличчя Чарівниці сонну млявість відразу як рукою зняло. Вона присіла над ложем Дівчинки і почала уважно її роздивлятися.

— Гм… горіхова мазь приховує риси, але цього вже не досить. Бо ж вона вже не Дитя, а Дівчинка, і її обличчя стає все виразнішим, — мурмотіла про себе Чарівниця. — Надто багато у цьому личку розуму й гордості. Їй треба ходити серед людей з опущеною головою і часом не піднімати очей, щоб ніхто не бачив цього гордовитого погляду. Це волосся… щось потім з ним треба буде зробити, ще не знаю що. Хоча би весь час ховати його під відлогою… Торкнімось твоєї голівки і перевіримо, чи справді вона, як казала моя Сестра, вміщає вдвічі більше, ніж можна було сподіватися…

Ніжними, але сильними пальцями Чарівниця обхопила голівку Дівчинки, що спокійно спала, і на якусь хвилю завмерла, ніби душа її витала десь-інде. За мить прошепотіла:

— Голівка у тебе вразлива і містка, моя маленька, дуже багато можна у неї вкласти — навіть без твого відома. Бачу тут також ще щось… невеличка випуклість, що приховує не знати що… У тебе великі й незвичайні можливості. Хтозна, може, справді послали тебе добрі Боги, хоча ти лише Дівчинка. Аби тільки ніяких несподіванок не було від цієї дивної невеличкої випуклості на потилиці…

Дівчинка прокинулась із глибокого сну, зі смаком з’їла трохи хліба із сушеним м’ясом і запила джерельною водою.

— Що будемо робити? — спитала по-діловому