Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

Весна підкоряла землю все швидше, з усім своїм нестримним завзяттям. Промені призахідного сонця все ще були теплі, а сніг уже всюди розтанув. Однак молоденькі зелені галузки дерев і кущів згортали назад крихітні листочки в очікуванні холодної ще ночі, що западала на землю.

— Будеш далі вчитися. Ти ще небагато вмієш, — відповіла Чарівниця.

— Я знаю напам’ять усю Велику Книгу, — обурилась Дівчинка. — Можна було би навіть сказати, що тепер я — ця Книга!

— Велика Книга — це лише початок твого навчання.

— А звідки взялася Велика Книга? — зацікавилася Дівчинка.

— Я не відаю цього напевно — все про Книгу знають Перші Чарівниці. Моя Сестра, на жаль, — остання з них. — Обличчя Чарівниці на мить спохмурніло, але вона відразу продовжила: — Однак гадаю, що Велика Книга виникла так само, як Менша Книга, яку переписували Другі Чарівниці. Вони почали її переписувати давно — півтори тисячі років тому. За часів короля Люіля XIII і пізніших королів з цієї династії то були основні книги, за якими навчались обдаровані дівчатка в Магічній Академії. З плином часу наше знання розвивалося і вдосконалювалося, і тоді до них дописували нові розділи або ж переписували старі, куди додавалося все найновіше.

— Виходить, ці Книги не мають кінця? — здивувалася Дівчинка.

— Не мали би кінця, — поправила Чарівниця. — Коли прийшли Загарбники, Магічну Академію знищили, а Чарівниць, які не змогли втекти, спалили на вогнищі…

…очі нової Опікунки застигли і Дівчинка подумала, що та воскрешає у пам’яті страхітливу долю своїх Сестер. Однак Чарівниця не воскрешала її, а бачила. Ще раз перед її очима палахкотіли багаття, вона знову бачила прив’язаних до високих жердин своїх Сестер і перші язики полум’я, що лизали їм підошви. Бачила, бо сховалась у натовпі. А потім утекла у Високі Гори. І було це рівно сімсот шістдесят п’ять років тому.

— …ні, ні, — відповіла мимоволі думкам Дівчинки. — Це все в мене перед очима стоїть.

— Ти прочитала мої думки? — поцікавилася Дівчинка.

— Так, — мимохідь відповіла Опікунка. — І пам’ятай про те, що Загарбники і досі спалюють на вогнищах кожну жінку, яку підозрюють у чарах. Рідко, справді дуже рідко, раз на сто або більше років, це справжні Чарівниці, бо залишилось їх лише декілька і вони добре переховуються. Найчастіше жертвами стають безневинні бідолашні жінки й дівчата, що не знають нічого про магію і не вміють чарувати. Лише кільком нашим Сестрам вдалося тоді у День Біди втекти, прихопивши вцілілі Магічні Книги, у Високі Гори. Книги переходили потім із рук в руки, і вдалося зберегти лише дві: Велику Книгу і Меншу Книгу. Мені належить Менша Книга.

— То нам також доведеться її спалити, коли я вже знатиму її?

— Так, моя маленька, — сумно мовила Чарівниця. — Мені також шкода. Її так довго писали, і цінність того не передати словами. Вже стільки років мені вдавалося її ховати… Але краще, щоб ти сховала її у своїй пам’яті, аніж вона мала би потрапити у руки ворогів, і хтозна, як вони би нею скористалися.

— Покажи хутчій цю Книгу! — попросила зацікавлена Дівчинка. Вона досі пам’ятала прегарні довгі вечори з Великою Книгою і сподівалася, що Менша Книга також буде цікава, а то й цікавіша.

Чарівниця всміхнулася і зникла на мить у печері. За мить повернулася з пошарпаною Книгою, оправленою у м’яку чорну шкіряну палітурку. Дівчинка шанобливо взяла її з рук своєї Опікунки і взялася гортати пожовклі ламкі сторінки. Книга була значно тонша за попередню і мала лише три розділи. Перший називався «Як читати думки», другий — «Як читати по Зорях», третій і останній — «Продовження історії Великого Королівства».

— З чого почнемо? — спитала спокійно Чарівниця.

— Ох, почнімо із Зірок! — вигукнула Дівчинка з радісною цікавістю. — Відколи себе пам’ятаю, їхнє сяйво наповнювало мене дивним неспокоєм. Так ніби я передчувала, що колись зможу збагнути їхню мову! Отож почнімо з них, бо гадаю, що мистецтво читання думок доволі легке і ми швидко з ним упораємось…

Чарівниця розсміялася — добродушно й ледь глузливо. «Справді, — подумала про себе, — ця дитина була би дуже кумедна, якби не була саме тією дитиною».

— Гаразд, — промовила вголос, а її вузькі вуста усміхнулися. — Але можеш бути певна, що ані перше, ані друге нелегко. І не сподівайся від Зірок надто багато. Наше мистецтво не полягає у тому, що ми собі вільно розмовляємо із Зорями, як оце я з тобою. Доклавши багатьох зусиль, здобувши складні й глибокі знання, ми можемо з розташування Зірок розпізнавати їхні дуже мінливі провіщення про наше майбутнє, ближче і далеке.

— …і що, це все? — прошепотіла Дівчинка розчаровано. — Але ж це зовсім мало! Трошечки! Я би хотіла розмовляти із Зорями!

— Не будь вперта і зарозуміла, — скартала її Друга Чарівниця. — Зорі — не для розмов, а щонайбільше для того, щоб захоплюватись їхнім блиском і оцінювати те, що віщує нам їхнє розташування.

— Якщо я можу розмовляти з дубом, із птахом, з мишкою, то чому я не могла би розмовляти із Зорями? — тупнула ногою Дівчинка.

Чарівниця докірливо похитала головою:

— Твоя перша Опікунка, моя Сестра, казала, що ти здібна, причому вдвічі більше, ніж можна було сподіватися, але не згадувала, що ти зухвала й затята. Це недобрі риси характеру. Ну, але твій характер, це, на щастя, — не моє завдання. Добре, якщо хочеш почати із Зірок, то розгорни Книгу на другому розділі.

— Поглянь… — шепнула у захваті Дівчинка. — Ген там, на