Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

Відтоді майже кожну хвилину, що не була призначена на їжу, сон і прогулянки в Лісі, Дівчинка читала сторінки другого розділу Меншої Книги. Там було безліч химерних малюнків, математично-магічних прикладів і складних назв. Вона замріяно вдивлялась у всіяне зорями небо, а потім роздратовано поверталась до читання, докладаючи всіх зусиль, щоб увібрати в себе складне і мало ким ціноване знання. Хоча вона й відчувала нетерплячку, всі приклади, навіть найважчі, засвоювала легко, назви ж запам’ятовувала заввиграшки. За кільканадцять днів посиленого навчання, ще з певними сумнівами, але вже могла показати й назвати на синьому небі сузір’я зірок і окремі великі Зорі. Надзвичайно цікавили її вони — величезні самотні Зорі, що пульсували могутнім світлом. Уночі Дівчинка часто дуже довго вдивлялася у них з великою напругою.

Минуло майже три місяці, коли вперше, спостерігаючи за взаємним розташуванням Зірок, за відстанями між ними, за силою їх сяйва і частотою миготіння, Дівчинка прочитала перше зоряне послання:

— …доки Зорі будуть розташовані ось так, як зараз, ми будемо у нашій печері в цілковитій безпеці. Але якщо та велика самотня Зірка пересунеться ближче до скупчення тих п’ятьох менших, ймовірно, нам загрожуватиме якась небезпека. Однак вона не буде надто велика. Ми маємо впоратися з нею без особливих зусиль.

— Добре, — похвалила її Чарівниця. — Тепер щоночі будеш вправлятися й читати послання зірок. А ще зверни увагу на оце сузір’я з восьми Зірок з лівого боку небосхилу. Їхнє розташування гарантує, що небезпека, про яку річ, не прийде надто швидко.

Дівчинка нетерпляче кивнула головою.

— А тепер іди спати. Останнім часом ти надто довго просиджуєш уночі перед печерою. Літо, щоправда, вже незабаром, але ночі ще холодні, — зауважила їй Чарівниця, та вихованка непокірно відповіла:

— Я ще трошки залишусь. І не заважай мені.

Відтоді кожної безхмарної ночі, попри докори Опікунки, Дівчинка сиділа на великому камені перед печерою, закутавшись у свій грубий бурий плащ, який випадало носити маленькій жебрачці, і вдивлялася у Зорі. Якби Чарівниця її зараз бачила — а вона спокійно спала у глибині печери — вираз обличчя вихованки змусив би її замислитись. Здавалося, що Дівчинка не бачить нічого довкола себе, опріч Зірок. А особливо однієї з них. Це була самотня велетенська зоря. Видавалося, що між нею і Дівчинкою зав’язалася невидима нитка порозуміння. На темно-синьому небозводі вона виглядала, як велика самітниця, що подорожує своєю орбітою через безмежний Космос, — і відбивалася двома сріблястими цяточками у широко розплющених сіро-блакитних очах Дівчинки. І всі три цятки — одна на небі, і дві, віддзеркалені в очах, — пульсували в одному ритмі. За наступні кільканадцять днів і ночей велика самотня Зоря перемістилася до маленького скупчення п’яти зірок. Дівчинка покликала Чарівницю, що спала в печері:

— Оникрс каже, що небезпека прийде завтра, але нам не треба від неї тікати. Нам досить сховатися у нашій печері, а тобі — трішечки вдатися до чарів, — шепнула вона Опікунці, вказуючи на срібну самітницю.

— Яка Оникрс? — спитала недовірливо Чарівниця. — Якщо ти маєш на увазі оту велику Зорю, то ти добре знаєш із Меншої Книги, що вона зветься Архедип…

— Архедип — це назва, яку їй дали люди, астрономи і ви, Чарівниці, — нетерпляче шепнула Дівчинка. — Це так, ніби чужого пса називати Дунай, хоча насправді його звати Джура, і він добре це знає. Тільки ти цього не знаєш — ну бо звідки? — і вигадала йому нове ім’я. Насправді її звати Оникрс, і всім в Космосі це відомо.

Чарівниця уважно подивилась на свою вихованку. Та сиділа непорушно і не зводила очей з темно-синього неба. Здавалося навіть, що вона вся перетворилась на Слух, Зір, Зосередженість й Увагу.

— Хто тобі сказав, що насправді ця Зоря зветься Оникрс? — повільно спитала Чарівниця.

— Та ж вона сама, — нетерпляче відповіла Дівчинка, ніби не розуміючи, що тут може бути незрозумілого. — Якщо хочеш знати, ця зірка — сонце для трьох планет. Дві з них великі й цілком зручні, але незалюднені. Життя на них немає. Зате третя напрочуд маленька і, уяви собі, що саме на ній розвинулося життя, на жаль, у жахливій як на тамтешні умови формі: там живуть самі лише велетні! Їх стає все більше й більше, і невдовзі їм не вистачатиме місця. А тягар їхніх тіл взагалі стане загрозливим для існування планети! Вона зійде зі своєї орбіти і помчить у глибини Космосу. А тоді на велетнів чекає смерть….

— Моя маленька… — почала Чарівниця докірливо, але відразу урвала, бачачи серйозність і зосередженість Дівчинки.

— Ми вже доволі довго розмовляємо із зорею про те, які є шанси врятувати велетнів, — гарячково говорила вихованка. — І ти тільки уяви собі: така можливість є. Отож якщо ми обидві будемо напружено думати про одне й те ж, то хвилі наших думок через Оникрс дійдуть до велетнів! Оникрс обіцяє, що допоможе нам у цьому, прийме від нас хвилі наших думок і відіб’є їх з усією силою до схованої за нею планети. Велетні не знають, що майже в зоні досяжності їхніх летючих кораблів є аж дві великі планети, на яких можна жити і які цілком відповідають їхнім потребам. Їм тільки треба буде трохи вдосконалити летючість, щоб кораблі могли полетіти далі, — і вони зможуть переселитись на ті планети, і позбавити тягаря власну планету, якій загрожує загибель!..

Чарівниця уважно придивлялася до своєї вихованки, а її чоло прорізала повздовжня зморшка. За мить вона поклала на чоло Дівчинки свою велику теплу долоню.

— Цікаво… — прошепотіла сама до себе. — Вона не бреше. Отож все-таки, всупереч нашому навчанню, здійснила одну зі своїх мрій. Вона вміє розмовляти із Зорями, розуміє самобутню, геть незрозумілу для людей мову Зірок… Дивна ця дитина, справді… Коли мені тобі допомогти? —