Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

медицина» і, оскільки його змусила до цього Опікунка, з певною відразою, але успішно, вилікувало зламану лапку маленької мишки, обпечену лампою смарагдову нетлю, повернуло життя пташці, що замерзла у снігу. Прочитавши розділ «Магічні рідини», воно навчилося виготовляти всілякі трав’яні відвари та напої, які повертали сили стомленим, пам’ять — неуважним, радість — нещасливим, ясний розум — тим, хто його втратив.

Зосередившись з усіх сил і не чекаючи жодних спонук Чарівниці, Дитя вивчило напам’ять розділ «Про нелюдські мови» і довідалося, що бувають миті (щоправда, рідкісні), коли вибраним особам стає зрозуміла мова тварин, трав, птахів і дерев. Слід однак вибрати — і саме цього вчила Велика Книга — відповідний день і годину. Часом це тільки один день на рік, а часом буває, що — разом зі зміною напрямку вітру, розташування хмар на небі, вологості повітря і кута падіння місячних чи сонячних променів — можна розуміти їхню мову мало не щодня.

Сховавшись за рогом стайні, Чарівниця з блиском в очах стежила за Дитям. А воно стояло під великою липою, галузки якої сягали високо до неба, і вслухалося у скрипіння її гілля. Мова листя дерев легша, але взимку листя немає. В очах Чарівниці чаївся неспокій, бо ж цей зимовий холодний день не був, до речі, Днем Мови Лип. Очі Чарівниці виблискували все яскравіше, а неспокій наростав. І тоді, коли вже він дійшов краю, Дитя сказало:

— Вона каже, що давно вже не бачила у селі жодних Загарбників. Їм тут нічого робити, бо це Село слухняне й кориться порядку…

— Так, — промовила Чарівниця з усміхом.

— А що значить: Село слухняне й кориться порядку? — спитало Дитя, відводячи погляд від стовбура високої липи.

— Це таке Село, яке легко забуло, що воно належало свого часу до гордого вільного Великого Королівства, — відповіла Чарівниця зажурено. — За це воно має трошки більше їжі, ніж інші села. Як бачиш, зрадити можна і за кусень хліба.

Зима промайнула швидко, хоча зазвичай вона для всіх живих створінь тягнеться довго, на противагу до веселої квапливої весни. Ще ніколи Чарівниці з Дитям не таланило стільки часу спокійно жити в одному місці. Завдяки цьому незабаром Дитя знало Велику Книгу напам’ять.

— Ти ніколи не забудеш її, моя Мала? — спитала одного дня Чарівниця. А був це день, коли сонце припікало так сильно, що сніг, який лежав скрізь товстим шаром, почав помаленьку танути.

— Ніколи, — відповіло Дитя.

— Тоді зараз ми мусимо спалити Книгу, щоб вона раптом не потрапила у чужі руки.

— Мусимо?! — скрикнуло із жалем Дитя. — І що тепер буде?

— Тепер ти будеш Великою Книгою, розумієш? Вона вся буде у тобі, у твоїй пам’яті. А колись, хтозна, може, ми її і відродимо.

Той вечір видався Дитяті сумним. Справді пожовклі ламкі сторінки закарбувалися у його пам’яті, і, якщо захотіти, Дитя чітко бачило перед очима майже кожну сторінку і майже кожне слово чергового розділу, але стара Велика Книга, що палала у грубці, наповнила Дитя смутком. Йому захотілось доторкнутись до Книги, відчути її запах, її присутність. Був це також смуток за довгими спокійними і захопливими вечорами, коли сторінки Книги освітлювала лампа, що стояла на столі. Смуток за тією першою чарівливою миттю, коли маленький павучок, падаючи зі стола, перетворився на кольоровий клубочок вовни.

Не знаючи про це, Дитя також сумувало за тією миттю, коли воно було тільки дитям, не обтяженим ніякими таємними знаннями грубезної Великої Книги. Відразу після того, як Книга загинула у пурпурових язиках полум’я, Дитя стало втраченою чародійною Великою Книгою. Переставало бути Дитям. Раз і назавжди.

Розділ 3

Весна, як завжди, прийшла зовсім несподівано. Щойно галузки дерев і кущів огортав білий іній, а мороз, самовпевнений художник, покривав шибки своїми химерними малюнками, аж раптом мало не з-під снігу, спершу невпевнено, а потім сміливіше проклюнулись весняні первоцвіти. Земля, чорна й важка, набрякла, паруючи під променями раннього сонця, глибоко зітхала, як мати, що ось-ось має народити. Луна несла з далечини глухий сильний тріск — це скресала крига на озерах.

— Невдовзі тобі виповниться сім років, моя Мала, — мовила Чарівниця. — Ти перестаєш бути Дитям. Прийшов час нам розпрощатися.

Дитя з личком, вимащеним горіховою маззю, бо Чарівниця й далі щодня його мастила, власне гралося, перетворюючи молоденького павучка на березовій гілці на маленького пухнастого хом’яка — і навпаки. Чарівниця пильно спостерігала за вихованкою, бо помітила, що дівчинка вичікує, хай тільки Наставниця відволічеться, щоб можна було залишити зачаровану річ чи істоту в новій подобі.

— Ти хочеш сказати, що тепер я залишуся сама? — спитала зацікавлено. Чарівниця не почула в її голосі жалю, і їй стало трохи сумно.

— Ні, — відповіла вона суворо. — Ти не залишишся сама. Зрештою, невдовзі все побачиш.

Коли Чарівниця почала складати у великий мішок найпотрібніші вбогі пожитки, які вони мали, Дитя зрозуміло, що їх чекає нова мандрівка.

— Нас ніхто не переслідує, то чого ми втікаємо?

— Ми не втікаємо. Просто мусимо йти, бо настав Час, — відповіла Чарівниця.

А вже за мить вони мандрували під гору до Великого Лісу, що чорнів на обрії. Цього разу їм вдалося пробути на одному місці довго, тож Дитя відвикло від мандрів. Тільки-но ввійшли до Лісу, мусили спинитись перепочити. Мала сперла голівку на стовбур великого дуба й заплющила очі. А розплющивши їх, побачила, що її Опікунка стоїть трошки віддалік від королівського дерева і щось бубонить.

— Ох, дай