Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

прикладу, Люіль І домігся того, що у королівстві не було голоду, а він допікав сусіднім державам, які занедбали землю, то, скажімо, Люіль IV уклав мудрий, справедливий звід законів, завдяки якому у Великому Королівстві незабаром уже не знали, що таке злочин, крадіжка чи людська кривда. Люіль X цінував лікарів і домігся такого розквіту медицини, що вдалося перемогти більшість досі грізних недуг, зникли епідемії, а королівські піддані могли похвалитися дійсно чудовим здоров’ям. Люіль XIII був особливим державцем, бо ж оточив королівською опікою переслідуваних жінок, обдарованих надприродним даром магії, що ховалися у лісах і в горах. Цих жінок називали Чарівницями. Якщо досі Чарівницю, яку схопила влада, спалювали на вогнищі або топили в озері, прив’язавши їй каменя до шиї, — король Люіль XIII дав Чарівницям грамоти недоторканності… Проте цим разом саме піддані першими почали боронити Чарівниць від спалення, збагнувши, яка велика від них користь. Люіль XIII мав лише навчити пошанівку до Чарівниць своїх лицарів, винахідників та вчених. Бо ж ті довго відмовлялися визнавати «забобони». Люіль XIII зробив ще більше: заснував Магічну Академію, в якій здобували освіту обдаровані магічними здібностями діти (як правило, це були дівчатка). Ці діти вміли заклинати дощ, очищати від отрути криниці, лікувати недуги, перебувати без страху поміж диких звірів. Ті, що навчались у Магічній Академії у Чарівниць, вдосконалювали свою майстерність, а часом були удостоєні Найвищого Втаємничення.

Король Люіль XIX огорнув своєю опікою вчених і митців, отож наука й мистецтво хутко сягнули небаченого рівня, якому не стали на заваді ані підозріливість королівських радників та урядовців, ані однобоке бачення світу винахідниками чи обмеженість розуму декотрих лицарів.

Найбільші заслуги для держави належать королеві Люілю XXIII. Знаючи зі сторінок стародавніх хронік та історій, скільки кривди та нещасть підданим завдали свого часу нищівні війни між державами, що перебували у чварах, Люіль XXIII скасував лицарський стан у своєму Королівстві, звелівши закопати всі мечі, шаблі, луки й іншу зброю. Зажадав також від усіх підданих заприсягнути, що вже ніколи вони не воюватимуть. Більшість підданих радісно виконала королівський наказ, і День, коли було закопано Зброю, став відтоді чудовим щорічним весняним святом».

Хроніка Великого Королівства уривалася на історії правління короля Люіля XXIII. Дитя читало Хроніку, то позіхаючи з нудьги (коли йшлося про господарювання і міркування про правничі чи технічні питання), то відчуваючи, як пашать щоки, коли оповідалося, як король Люіль XXIII опікувався Чарівницями.

— Шкода, що це вже кінець казки, — зітхнуло Дитя, перегортаючи останню сторінку розділу під назвою «Стисла історія Великого Королівства».

Починався новий — «Магічна медицина».

— Це не казка, — відповіла Чарівниця.

— А що це?

— Ти знову не читаєш уважно, — скартала її Чарівниця. — Це справжня історія.

— Тоді я би хотіла жити у тому Великому Королівстві, — зітхнуло Дитя замріяно.

— Ти живеш у ньому, хоча нічого про це не знаєш, — коротко відказала Опікунка.

— Ти хочеш сказати, що оце місце — це Велике Королівство? — засміялося недовірливо Дитя. — Оце місце, де нам раз у раз доводиться тікати від лицарів в обладунках, де у нас нема справжнього дому і де я не бачила бодай одного палацу?

— Так, — спокійно мовила Чарівниця. — Оце місце, де всі бідують, а багато хто навіть голодує, де непокірних прирікають на смерть, а тих, кого підозрюють у непокорі, цькують, як диких звірів, було колись щасливим Великим Королівством.

— Це неправда… — не повірило Дитя.

— Я кажу правду: було це вельми-вельми давно. А достеменно — сімсот шістдесят п’ять років тому Велике Королівство зникло з мап цього світу. І хоча минуло стільки літ, що видавалося — вже ніхто не має цього пам’ятати, більшість нинішніх мешканців Великого Королівства зберігає у своїх серцях глибоку пам’ять про нього. Вони перейняли її від своїх дідів, прадідів і прапрапрадідів. Вони не знали Великого Королівства, але все одно пам’ятають про нього.

— Така пам’ять, мабуть, болюча, — мовило Дитя дорослим тоном, яким, зрештою, зазвичай говорило. — Певно, краще такого не пам’ятати, бо тоді легше живеться.

— Так і є, — відповіла Чарівниця. — Без такої пам’яті живеться легше, з нею — набагато важче, зате мудріше й правдивіше. Ця пам’ять гірка, але горда.

— Кажеш, що тих королів було двадцять чотири? Здається мені, що Велика Книга ще одного загубила, — прошепотіло Дитя. — Того, у якого відібрали Велике Королівство.

— Це вже зовсім інша історія, — сказала Чарівниця. — Гадаю, що невдовзі ти її дізнаєшся.

Решту зими Чарівниця й Дитя, ніким не цьковані, спокійно жили у покинутій стайні. Довгими вечорами Дитя читало Велику Книгу, а коли воно відкладало її, часом з нехіттю, бо ж наступні розділи видавалися йому нудними, Чарівниця суворо нагадувала:

— Не марнуй часу. Досі, хоч минули сотні літ, нам вдавалося зберігати Велику Книгу, не загубити її і не пошкодити, коли нам знову й знову доводилося тікати. Їй не менше, ніж тисяча вісімсот років, принаймні першим розділам, бо пізніше до них дописувались нові й нові. Тож цій Книзі немає ціни. Але будь-якої миті може статись так, що її спопелить вогонь, вона потрапить у руки Загарбників або людей, які її знищать. Тож у мене щодо тебе тільки один обов’язок, і я маю його виконати: перш ніж тобі сповниться сім років, ти не тільки прочитаєш усю Велику Книгу, але й вивчиш її напам’ять. Сім років тобі виповниться навесні, вже незабаром…

Отож Дитя і далі читало вечорами пожовклі сторінки грубої Книги, а нудьга дивним чином десь поділась. Ночами Чарівниця прикладала свої великі теплі долоні до дитячої голівки і мурмотіла якісь слова, а назавтра нові розділи ще легше западали у пам’ять Дитяти й закарбовувались у ній назавше.

Дитя прочитало і запам’ятало довжезний розділ під назвою «Магічна