Микола Смоленчук - Смутна доба

Він похудав ще більше, а від того став якимсь вищим. У грубій вовняній киреї[40] до п'ят, аж білому від дощів і сонця клобуці, подертих шкіряних човганцях власного виробу, з них виглядали брудні пальці, стояв він, притиснувшись спиною до скелі. Над його сивою головою висіло кам'яне громаддя, внизу — бездонне провалля, а на узькому виступі кам'яної стезі, де зустрів його турецький загін, чинилася наруга[41]. Правовірні здибали ченця в перевалі, втомлений і голодний, він уступив дорогу вершникам, та вони, мов шершні, налетіли на старця, закидали його різними недоїдками, кричали божій людині різні неподобства, а якийсь горбоносий, уже з борідкою, темний, як циган, мочився на ченця прямо з сідла під веселий регіт правовірних.

— Господи-боже, дай мені терпіння, — шепотів подорожній.

Притиснувся до скелі і лише ворушив губами.

— Просись, невірний!

— На коліна, погана свиня!

Монах мов і не чув їх, воздавав тихо хвалу богові, смиренно звівши очі до високого південного неба. Тут, у краєві стрімких гір, що розпанахували навпіл хмари, в царстві моторошно глибоких ущелин, здавався він піщинкою, але не розчавленою чужинською ногою.

Недогризок яблука заплутався у його сивій бороді, кирея змокріла і поважчала, та він бачив лише небо над головою.

Коли сторожовий загін турок, втомившись, зник за кам'яним виступом, інок Іоанн підібрав затоптані дорожні бисаги і почвалав далі.

Його шлях простилався вздовж Албанських гір. Пішов ним, бо так ходили чомусь усі. Можна взяти навпростець, через болгарські та волоські землі, йому ж приглянулась дорога, якою прийшов сюди, по якій йшли тисячі.

Відстань переходів вимірювалася вмістом його бисаг. Інколи зупинявся в монастирях, поживе день-два і простує далі. Вражала албанська суворість і гостинність. Про османську неволю наслухався-наслухався, крий боже, як важко жилося людям.

Гори тут крутіші, ніж на Афоні, вражали первісною дикістю і вродою. Особливо його, уродженця українських рівнин.

На Афоні, як і по всіх монастирях, існувала традиція, кожен, хто постукає у монастирські ворота, має їжу і нічліг. Цього разу став він на перепочинок в Охриді. Загублене в горах містечко подивувало його своєю кам'яною неприступністю, протилежністю гомінким слов'янським поселенням; його мешканці, підтягнуті і мовчазні, появлялися на вузеньких вуличках і одразу кудись зникали, наче розчинялися у кам'яних щілинах своїх похмурих осель. Та, завбачивши прохожого монаха, смиренно кланялись, виносили йому, хто що мав, пропонували сімейний огонь. Та він і тут звернув до приземкуватого монастиря на околиці містечка, знайшов його без поводиря.

— Слава господові, нині і вовіки!

— Амінь!..

Його повели до трапезної. Монастирські куховари завжди готують їжу із запасом, аби нагодувати випадкового подорожнього чи юродивого[42]. А ігумен[43], зачувши, що гість зі Святої гори, ще й посадив його першим од свого пастирського столу, між членів монастирського собору, і протягом утчі тричі виявляв до нього свою увагу, подаючи то ячмінний напій, то серветки, які лежали біля нього цілою копичкою.

Місцеві ченці дивилися на монаха зі Святої гори побожно. Протягом кількох днів перепочинку інок Іоанн не позбавлений був повсюдної уваги. У перервах між молитвами спільно з монастирською братією цікавився він тутешніми новинами — говорили вони переважно грецькою. Горішню Албанію знав він ще від першої своєї мандрівки. Тут, у старій болгарській митрополії, турки ще тоді стратили отця Варлаама, архієпископа охтирського, а тіло блаженного кинули у річку Вардар. Іван Вишенський не знав подальшої долі мученика, а вона, виявляється, була достославною. Йому повідав про дива, які трапились з блаженним владикою, сам ігумен.

Спершу ніхто не осмілювався шукати тіло вбитого Варлаама, а коли через десяток днів розголос став спадати, в одному селі, поблизу міста Веліса, якийсь рибалка почув усні пророчий голос.

«Піди, — сказано було йому, — у певне місце і матимеш добрий улов!»

Коли наблизився той чоловік до мети, то побачив на дереві білого птаха, схожого на орла. А на березі — винесене рікою тіло блаженного Варлаама.