Микола Смоленчук - Смутна доба

а навпроти старшини, у задку карети, розвалилася багато одягнена панна і поруч, якось бочком, мила чорнява дівчина з прудкими темними очима. Дівчина раз і вдруге зиркнула на козака, а той, бравий, плечистий, молодий, стояв, мов заворожений, витріщившись на дівчину, мов на якесь диво.

Так і стояв, хоч карета уже від'їхала. Карпо тряс юнака за плече, аж шапка на ньому ходила.

— Що з тобою, хлопче? Запам'ятай, то поїхав твій найзапекліший ворог — однорукий Логвин, — хрипів з притиском. — Через нього загинув Баша, пам'ятаєш чорноліського козака, що тебе на руках любив носити, через нього страждав дід Юхно, я тобі розповідав, як діда мало не стратили, це він, однорукий, навів надвірне військо Вишневецького на Холодноярську Січ. Маєш знищити його, як пса шолудивого, коли мені щось завадить. Такий мій наказ!..

Левко його не чув, не спускав зору з чорнявої юної красуні у відкритій кареті, що звернула до багатого двору на тому боці майдану.

Дівчина теж оглядалася — відчувала козацький погляд спиною.

— Та що з тобою, Левко? Ти йдеш чи ні? Ото давиборщів двір, де я завжди зупиняюсь, — показав пужалном[35] на одну з нижнього ряду хаток, з тополею на причілку.

— Я тебе знайду, батьку!

Кинув старому повідця і попрямував на зустріч стрункій зугарній[36] дівчині у тісній сукенці — вона появилася з воріт, куди заїхала карета.

Пішли вниз мимо замку, до Дніпра, наче змовились про ту зустріч. Ішли, мов сновиди, мимо якихось людських осель до крутого берега ріки, порослого старими вербами. Мовчали, хоч відчували присутність одне одного єством[37].

— Як звати тебе? — запитав її першим.

— Доля.

— Чия доля?

Дівчина непевно здвигнула плечима, не повертаючи голови.

Зрозумів, що вийшла гра слів, та вона розв'язала їм язики.

— Звідки знаю, чия доля?! Того, хто перший вирве, як кураїну[38].

Говорили незв'язно над крутозривом широкого у цьому місці Дніпра. Вона про те, як пробігло її дитинство, як училася разом з дітьми старости Вишневецького, про зібраних з усієї Європи її учителів; він про січову школу за порогами, де провів шість літ. Потім заходилася вона скаржитись на старшину в зеленій бекеші, вітчима, якого вона так не любила; він розхвалював своїх нерідних батьків, було їх у нього чомусь аж п'ятеро, і без них він не уявляв свого життя. Розказував, що живе у Києві на Подолі, а носить його по всьому світі.

— У мене два батьки і три матері, хоч усі вони нерідні. Коли чорноліські козаки звільнили мене з Ясира, дівчина з мого села, Устина, набагато старша за мене, усиновила мене. Вона загинула од рук татар, і потрапив я у родину її брата, прізвище його ношу, називають мене Розтопча-молодший. А козак, котрий любив Устинку, вважає мене за свого годованця. Біля нього й живу.

— Щасливий ти, маєш скільки родичів! А в мене навіть мати чужа. Власне, моя рідна мати, та, видно, не розуміємо ми одна одну, не думає вона про моє щастя!..

Доля була на кілька літ молодша, але того не помітили вони обоє.

— Уніатка?

— Сам ти уніат! — обурилась дівчина.

Аж спалахнула вся, опікаючи його темними очима. Над кручею, де видноколи заповнювали дніпрові води, боляче крутнув її до себе:

— Ти моя доля! — сказав рішуче, завершуючи гру слів.

Дівчина покірно дивилася на козака, тільки вродливе обличчя її пройнялося смутком.

— Каштеляна[39] чигиринського, а не твоя. Старого, бридкого, слинявого, за нього вітчим ладить моє весілля. Втікати збираюсь, та не знаю куди. Куди і до кого...

І бризнула сльозами.

— Ти моя доля! — повторив він аж зі злом.

І дівчина скорилась, відчувши сильнішого.